Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

Святослав завжди казав триматися осторонь від людей, які не цінують нас. Мабуть, я таки дотримаюся поради свого покійного братика.  

Швидко пробравшись до ліжка й майже безшумно залізши під ковдру, я поринула в царство Морфея.  

— Аліно... Тобі пора в університет. — Красивий чоловічий голос все ніяк не стихав. Я вже думала, що це якийсь глюк у налаштуванні звуків мого будильника, але коли розплющила очі, то побачила перед собою Давида. Трясця! Я була зла, бо геть не любила так рано вставати. Ще й він після вчорашнього вирішив у мене перед очима помаячити.  

— Що? — роздратовано гаркнула, відсуваючи ковдру.  

Коли глянула на годинник, то побачила, що до першої пари залишилося менше ніж година. Мабуть, я виключила 13683 своїх будильників і далі заснула. Зі мною таке часто траплялося, тому брат часто будив мене своїми телефонними дзвінками, щоб я часом нікуди не запізнилася. Як же я сумую за голосом Свята, від якого мені хотілося кожного ранку посміхатися, якою б втомленою я не була.  

— Ось тобі й “доброго ранку”, — пробурмотів собі під ніс Білінський, неначе я йому щось винна. Ех... Він сам спровокував таке ставлення до себе. Нехай тепер пожинає плоди своїх же вчинків.  

— Я б і сама прокинулася, — збрехала я, намагаючись звучати якомога байдужіше. Не хотілось би, щоб він бачив наскільки ранила мене його вчорашня відмова.  

— Звісно-звісно. Так би й лежала тут до обіду, якби я тебе не розбудив. — Замість того, щоб відповісти на його кривляння, я показала йому язика й пішла переодягатися. 

Коли зайняла своє місце за кухонним столом, то Давид поставив переді мною тарілку з гарячими канапками та щойно завареною кавою. Я хотіла щиро йому подякувати за цей прояв турботи, але обійшлася лише легким кивком. Хтось сприйме мою поведінку як дитячу, але мені справді байдуже. Поки я не почую слів вибачення моє ставлення до нього буде холодним та байдужим.  

Я швидко жую бутерброд, бо знаю, що до Христини Павлівни краще не запізнюватися. 15 хвилин після початку пари з’являєшся на заняття й маєш не лише енку в журналі, але й півгодинне вичитування, в якому вона всім докладно пояснить чому слід приходити вчасно. Моя голова з самого ранку не готова до таких випробувань, тому я стараюся все робити вчасно.  

Однак, мій погляд чіпляється за газету на краю комода і я одразу перегортую до останніх сторінок, де зазвичай друкувати заяви з оголошенням про роботу. Один аркуш заповнений різними вакансіями. Я дістаю з рюкзака червону ручку й починаю обводити ті, які мене найбільше зацікавили. Давид помічає, як я старанно орудую ручкою й нависає наді мною вже за мить. Свіже повітря змішується з ароматом його солодких парфумів.  

— Що це означає? — запитує той, проводячи подушечкою пальця по червоній лінії вгорі сторінки.  

— Це означає, що я шукаю роботу, — зізнаюся я. Невже я повинна пояснювати йому такі очевидні речі? Це дратує.  

Поки Білінський мовчки розглядає газету, я вирішую зателефонувати на один з номерів. Якраз ще маю декілька вільних хвилин. Проте, я навіть не встигаю перші цифри ввести, як Давид вихоплює в мене з рук телефон.  

— Ти не будеш працювати, Аліно, бо ти зараз вчишся і тобі потрібно зосередитися на цьому. — Мої повіки підіймаються вгору від здивування і я істерично сміюся. Яке він має право вирішувати замість мене?  

— Мені потрібні гроші і я хочу сама себе забезпечувати, — гордо заявляю я, високо здіймаючи підборіддя. Нехай навіть не мріє, що я буду покірно слухати кожну його забаганку.  

— Скільки? — поки він метушиться в пошуках свого гаманця, я ховаю тижневик у своєму рюкзаку й мчу на вихід.  

— Мені не потрібні твої гроші, Давиде. Вчора я чітко дала тобі знати, що потребую тебе, але ти мене відштовхнув. Більше не смій так поводитися зі мною й тримайся якомога далі.