Читати книгу - "Правила помсти, Ельма Кіраз"

— Кіро, я ж не молодію. З кожним днем я все ближче до свого сина. Тому я дуже хочу побачити помсту за нього. Хочу знати, що вороги покарані.

— Тим, що ти підганяєш мене, цього не досягти. Навпаки — я ще довше буду тягнути кота за хвоста, лиш би позлити тебе. Бо це вже мені набридло.

— Ти забуваєшся, дівчино. Ще два роки ти під моєю опікою. Тому зобовʼязана слухатися!

— Не два, а вже навіть менше, ніж півтора. Я рахую кожен довбаний день! — я скривилась.

— Як мені знати, що ти взагалі робиш хоч щось? Може він завербував тебе і скоро тут помру я від твоєї руки? Ти завжди була такою непостійною…

— Досить, — я стала на рівні ноги, але на диво почувалась практично спокійною, — в такому тоні з тобою розмовляти я не збираюсь. Ти завжди принижував мене і хотів зробити своєю лялькою. Але я тоді не здалась, не здамся і зараз. 

Мені була абсолютно байдужа реакція дідуся на ці слова, тому я просто розвернулась та пішла геть. Набридло почувати себе іграшкою, якою крутять в різні боки як заманеться. Як же я втомилась… Як же хочеться свободи… Я глянула на телефон і згадала вчорашню розмову з Артуром. Звідкись цей гівнюк знає, що у мене немає ніяких замовлень на наступні тижні. Та й зайві гроші теж не завадили б… Тоді б я була ще більше незалежною від дідуся. То ж з тяжкою бідою, але я написала Артуру повідомлення про те, що погоджуюсь бути фотографом на весіллі і що варто домовитись про зустріч. Відповідь прийшла майже миттєво і що вони готові зустрітися вже сьогодні ввечері.

— Кудись збираєтесь? — Тарас стирчав у мене вдома, бо до кінця його офіційної зміни та оберігання мене від зла залишилось десять хвилин.

— Так, — я розчесала волосся, — у мене зустріч з клієнтами.

— Так пізно?

— Вони дуже зайняті люди. Планують весілля, а це, напевно, дуже важко.

— Я потрібен? — по-діловому спитав Тарас, а я лиш глянула на нього у відображенні дзеркала.

— Ні, як завжди. Мені не потрібна нянька. Можеш їхати спати.

— Знаєте, мене деколи ображає те, як ви нехтуєте моєю роботою. Для чогось же мене наймали? Я мушу виконувати свої обовʼязки.

— Мені приємно, що ти так відданий роботі. Але дідусь найняв тебе лише для того, щоб повністю контролювати мене та знати кожен крок. Вибач, але я не допущу цього. Тут діло не в тобі, не хвилюйся.

— Але хіба це не добре? Він намагається захистити. Ви ж так близько, поряд з жахливим убивцею.

— Достатньо, — я зупинила його рукою, — вже можеш йти. Тим більше… я вже запізнююсь. 

Я дочекалась, коли охоронець вийде в коридор і замкнула двері. Потім пройшла повз Тараса і поспішила до своєї машини. Наречені захотіли зустрітися в одному з барів. Він був досить вишуканим і хвилюватися не було потреби, але дуже часто моя памʼять повертала мене в той жахливий вечір. Я потерла руку в тому місці, куди вхопив мене той покидьок. Але відкинувши всі дурні думки, я завела мотор і направилась в потрібне місце.

— Добрий вечір, — я привіталась до пари, що сиділа за одним зі столиків та мило розмовляли, — ви мабуть Юрій та Оля? — я не була точно впевнена, тому що тоді не запамʼятала, як виглядав той його друг.

— Так, привіт, — дівчина любʼязно посміхнулась, — а ти Кіра.

— Так. Дуже приємно.

— Сідай, — чоловік вказав на стілець навпроти, — може чогось випʼєш?

— Ні, дякую. Я за кермом.

— Артур дуже радив нам тебе, — заговорила Оля, — казав, що ти ідеально відфотографувала їхню конференцію.

— Ну це було не складно, — я посміхнулась, — але дуже дякую за комплімент. Ось, до речі, моє весільне портфоліо. Не дуже багато, але тут найяскравіші кадри.

— Ну це треба дякувати йому, — дівчина продовжила посміхатися. — О, до речі, якраз можна і сказати це.

— Вітаю всіх, вибачте за запізнення, — поряд зʼявився Артур, а я розчаровано видихнула. І поки наречені розглядали фото, висказала своє незадоволення.

— Ти казав, що зайнятий. І що не прийдеш, — я шепотіла і це було схоже на зміїне сичання.

— Я такого не казав. Ти вигадала собі щось. Я лише справді сказав, що зайнятий, — він так само шепотів.

— В моєму розумінні це повністю. Не маєш часу ні на що.

— Не бійся, на тебе час я завжди знайду, — він хитро посміхнувся, а в мене мороз пройшовся по спині.

— Кіро, ми б, мабуть, хотіли ось такий стиль фото. І, я думаю, декілька отаких кадрів. Що скажеш?

Наречена щось там говорила, але я наче й не чула нічого. Ніби погрузилась у воду, де всі навколишні звуки приглушені. Тому що навпроти невідриваючи погляду від моїх очей сидів Артур. Я відчула, яким важким стає моє дихання і як пришвидшено бʼється серце. Сіро-зелені очі знову блукали моїм обличчям, час від часу опускаючись нижче. В якийсь момент він зупинив погляд на моїй шиї, а я тоді наче взагалі забула як дихати.