Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Або він міг доїхати й до Ніцци, – припустив Пуаро.
– Міг, – погодився комісар, – але такий маршрут був би занадто ризикований.
Чоловічок хвилину-другу помовчав, а відтак запитав:
– А в останньому разі ви припускаєте, що вбивця був звичайним потяговим крадієм?
Комісар стенув плечима.
– Не будемо квапитися з висновками. Треба розшукати служницю. Може статися, що червоний сап’янний футляр виявиться при ній. А коли так, то чоловік, про якого жертва розповіла мадемуазель, може виявитися причетним до справи, і тоді це все ж злочин із пристрасті. Я особисто вважаю, що версія з потяговим крадієм – ближча до істини. Останнім часом ці бандити зовсім знахабніли.
Пуаро раптом перевів погляд на Кетрін.
– І ви, мадемуазель, – запитав він, – нічого не бачили й не чули вночі?
– Нічого, – відповіла міс Ґрей.
Чоловічок обернувся до комісара.
– Гадаю, ми не станемо затримувати мадемуазель надовше? – запропонував він.
Мсьє Ко кивнув.
– Вона залишить нам свою адресу?
Кетрін повідомила йому назву вілли леді Темплін. Пуаро злегенька їй уклонився.
– Ви дозволите мені, мадемуазель, побачитися з вами знову? – спитав він. – Чи у вас стільки друзів, що весь ваш час буде зайнятий?
– Навпаки, – відповіла Кетрін. – Я матиму вдосталь вільного часу і залюбки зустрінуся з вами знову.
– От і чудово, – мовив Пуаро й коротко, по-дружньому кивнув їй. – Це буде «roman policier» à nous.[27] Ми розслідуватимемо цю справу разом.
Розділ дванадцятий
На віллі «Марґеріт»
– То ти, виходить, потрапила в самісінький вир подій! – із заздрістю промовила леді Темплін. – Люба моя, як же захопливо! – Вона вкрай широко розплющила свої блідувато-блакитні очі й коротко зітхнула.
– Справжнє вбивство, – зловтішно видобув містер Еванз.
– Пупсик, звісно, й гадки не мав ні про що подібне, – повела далі його дружина, – він просто уявити собі не міг, нащо ти знадобилася поліції. Люба моя – який шанс! А знаєш, я гадаю… так, я просто впевнена, що з цього можна мати певний зиск.
І меркантильний вираз сильно зіпсував наївну голубінь її очей.
Кетрін відчула себе дещо ніяково. Вони саме закінчували ланч, і жінка по черзі обвела поглядом трійцю своїх співтрапезників, що сиділи довкола столу – леді Темплін, повну приземлених прожектів, містера Еванза, що сяяв від простодушного захвату, та Ленокс із дивною, кривою посмішкою на смаглявому обличчі.
– Просто чудо як пощастило, – пробурмотів Пупсик. – Хотів би я пройтися разом з вами і на власні очі побачити… всю цю картину.
У його тоні чулася суто дитяча прикрість.
Кетрін промовчала. Поліція не взяла з неї підписки про нерозголошення, та й замовчати голі факти або спробувати втаїти їх від господарки було вочевидь неможливо. А все ж їй радше хотілося б, щоб така можливість постала.
– Так, – сказала леді Темплін, зненацька вийшовши зі своєї замріяності. – Я рішуче вважаю, що з цього може щось вийти. Така, знаєш, невеличка замітка, спритно написана. Свідчення очевидиці, жіночий підхід: «Як я теревенила з убитою, навіть не думаючи…» – словом, щось у такому дусі.
– Дурня! – кинула Ленокс.
– Ти й гадки не маєш, – мовила леді Темплін тихим, замріяним голосом, – скільки ладні відвалити газети за такий ласий шматочок! Звісно, якщо він написаний кимось із бездоганною репутацією та належним суспільним становищем. Кетрін, люба, насмілюся припустити, що сама ти не схочеш із цим возитися – але просто повідом мені кістяк історії, і я все для тебе влаштую. Містер де Авілан – мій близький друг. У нас із ним повне порозуміння. Ну просто чудо, а не чоловік – і зовсім не схожий на репортера. Ну як тобі моя ідея, Кетрін?
– Я б вважала за краще, нічого подібного не робити, – навпростець відповіла та.
Леді Темплін була помітно збентежена такою категоричною відмовою. Зітхнувши, вона перейшла до з’ясовування інших деталей.
– То, кажеш, жінка вражаючої зовнішності? Цікаво, ким же вона могла бути. Ти часом не чула її прізвища?
– Його називали, – зізналася Кетрін, – але я не згадаю. Річ у тім, що я була сильно засмучена.
– Ще б пак, – утрутився містер Еванз. – Для вас це, певно, був жахливий шок.
Сумнівно, що навіть якби Кетрін і запам’ятала те прізвище, вона б зізналася в цьому. Формений допит, улаштований леді Темплін, її нервував. Ленокс, яка була по-своєму спостережлива, запропонувала провести гостю нагору й показати тій її кімнату. І, залишивши Кетрін там, прихильно кинула перед тим, як піти:
– Не зважайте на мою матінку: вона б наварила кілька пенні на смерті власної бабусі, якби тільки могла.
А сама, знову спустившись униз, застала матір із вітчимом за обговоренням новоприбулої.
– По-моєму, презентабельна, – кинула леді Темплін. – Цілком презентабельна. І з одягом усе гаразд. Ота сіра річ – тієї ж моделі, яку носила Ґледіс Купер у «Пальмах Єгипту».
– А ти помітила, які в неї очі, га? – вклинився містер Еванз.
– До чого тут її очі, Пупсику! – дратівливо перебила дружина. – У нас мова про дійсно важливі речі.
– О, звісно, – спішно погодився містер Еванз і сховався у свою черепашку.
– От тільки вона не здалася мені досить… поступливою, – сказала леді Темплін, якось не зразу підібравши потрібне слово.
– У неї є всі задатки леді, як пишуть у книжках, – широко посміхнувшись, з’єхидствувала Ленокс.
– От тільки обмежена, – пробурчала її мати. – Хоча це, гадаю, неминуче, зважаючи на обставини.
– Не маю сумніву, що ти зробиш усе можливе, аби розширити її світогляд, – сказала донька, досі посміхаючись. – От тільки твоя робота зійде на пси. Ти ж бачила, як вона щойно вперлася передніми лапами, прищулила вуха й відмовилася виконувати команду.
– Хай там як, – обнадієно мовила леді Темплін, – а вона зовсім не здалася мені скупою. А то деякі люди, розбагатівши, схильні надавати цьому непропорційно великого значення.
– О, ти легко отримаєш від неї те, чого хочеш, – запевнила Ленокс, – а тільки це ж бо, зрештою, і має значення, хіба не так? Адже саме для цього вона тут.
– Вона – моя рідна кузина, – з гідністю сказала леді Темплін.
– А, кузина? – втрутився містер Еванз, знову «прокинувшись». – То мені називати її Кетрін, так?
– Те, як ти її називатимеш, не має жодного значення, Пупсику, – відрізала його дружина.
– Гаразд, – погодився той, – тоді так і називатиму. Як гадаєш, вона грає в теніс? – із надією додав він.
– Звісно, ні, – відповіла леді Темплін. – Кажу ж тобі: вона була компаньйонкою. А компаньйонки не грають у теніс… чи гольф. Щонайбільше, може, у садовий крокет,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.