Читати книгу - "Гра престолів"

Лорд Тайвін Ланістер обернувся до брата.

— Якщо синові вояки не слухатимуться його наказів, мабуть, передній край не для нього. Без сумніву, в тилу йому буде комфортніше, хай пильнує наш обоз.

— Не роби мені ласку, батьку,— сердито зронив Тиріон.— Якщо не можеш дати мені якесь інше командування, я поведу передовий загін.

Лорд Тайвін довго вивчав свого сина-карлика.

— Про командування я нічого не казав. Ти будеш під орудою сера Грегора.

Тиріон відкусив свинини, хвильку пожував, а тоді сердито сплюнув.

— Щось я зовсім не голодний,— мовив він, незграбно злізаючи з лавки.— Прошу вибачення, мілорди.

Лорд Тайвін кивнув, відпускаючи його. Тиріон розвернувся й рушив геть. Дибаючи вниз із пагорба, він спиною відчував погляди. Ззаду вибухнув регіт, але він не озирнувся. Він сподівався, що ті двоє вдавилися своїми молочними поросятами.

Запали сутінки, і всі прапори почорніли. Табір Ланістерів розтягнувся між річкою і королівським гостинцем на кілька миль. Серед людей, коней і дерев легко було загубитися, і Тиріон так і вчинив. Він проминув дюжину величних шатер і сотню багать. Між наметів, мов мандрівні зорі, літали світлячки. Тиріон занюхав часникову ковбасу, пряну й пікантну, й у порожньому животі забуркотіло. Вдалині чулися голоси — там співали якусь непристойну пісеньку. Хихикаючи, пробігла повз якась жінка, цілком гола під плащем, а її п’яний переслідувач раз у раз перечіпався через коріння. Трохи далі, через струмок, билися списники, в останніх променях світла тренуючись завдавати ударів і відбивати їх; оголені груди в них були мокрі від поту.

Ніхто не дивився на Тиріона. Ніхто до нього не говорив. Ніхто взагалі не звертав на нього уваги. Його оточували люди, які присягли на вірність дому Ланістерів: величезна армія, що налічувала двадцять тисяч вояків, але насправді він був сам-один.

Почувши, як у темряві прокотився басовитий регіт Шаги, він рушив на звук до кам’яних воронів, які сиділи в своєму маленькому куточку ночі. Кон, син Кората, помахав йому високим кухлем елю.

— Тиріоне Недоростку! Ходи, посидь біля вогню, розділи м’ясо з кам’яними воронами. Ми смажимо бика.

— Бачу, Коне, сине Кората.

Над ревучим полум’ям висіла величезна червона туша, нахромлена на рожен завбільшки з невеличке деревце. Та це, певно, й було невеличке деревце. Двоє кам’яних воронів обертали м’ясо, і з нього у вогонь скрапували кров і лій.

— Дякую. Пошліть по мене, коли бик засмажиться.

Виглядало на те, що поки той бик засмажиться, уже бій почнеться.

Тиріон пішов далі.

У кожного клану було своє багаття: чорні вуха не їли з кам’яними воронами, кам’яні ворони не їли з місячними братами, і ніхто з них не їв з обпеченими. В центрі поміж чотирьох багать поставили найскромніший намет — тільки такий і вдалося видурити у лорда Лефорда. Біля намету Брон пив вино з новими Тиріоновими слугами. Лорд Тайвін надав синові грума й камердинера і навіть наполягав, щоб він узяв собі зброєносця. Усі троє розсілися навколо невеличкого багаття. З ними була дівчина — тоненька, темнокоса, на вигляд не більш як вісімнадцятирічна. Якусь мить Тиріон роздивлявся її обличчя, а тоді помітив у попелі риб’ячі кістки.

— Що ви їли?

— Пструга, мілорде,— озвався грум.— Брон наловив.

«Пструг,— подумав Тиріон.— Молочне порося. От клятий батько!» Він жалібно втупився в кістки, й у животі знову забуркотіло.

Зброєносець Родрик, який носив нещасливе прізвище Пейн, щось наче збирався сказати, але проковтнув свої слова. Хлопчина був далеким родичем сера Іліна Пейна, королівського ката... і, як і той, майже завжди мовчав, хоч і не через відсутність язика. Одного разу Тиріон, аби пересвідчитися, змусив його навіть вистромити язика. «Це точно язик,— сказав він тоді.— Пора вже тобі навчитися ним користуватися».

Зараз Тиріон був не в гуморі, щоб тягнути слова з хлопця, якого, він підозрював, йому підсунули як жорстокий жарт. Тиріон знов обернувся до дівчини.

— Це вона? — запитав він Брона.

Дівчина граційно звелася й поглянула на Тиріона з висоти своїх метра п’ятдесятьох.

— Так, мілорде, і вона, якщо ваша ласка, сама вміє говорити.

Тиріон схилив голову набік.

— Я Тиріон з дому Ланістерів. Здебільшого мене кличуть Куцем.

— Мати назвала мене Шей. Здебільшого мене кличуть... чоловіки.

Брон розреготався, і Тиріон не стримав усмішки.

— У намет, Шей, якщо твоя ласка.

Піднявши запинало, він притримав його. А всередині, ставши навколішки, запалив свічку.

Солдатське життя не позбавлене своїх переваг. Коли є обоз, при ньому завжди хтось крутиться. Щойно закінчився денний перехід, Тиріон послав туди Брона, щоб знайшов йому годящу повію. «Хотілося б не стару й бажано з гарненьким личком,— напучував він.— Буду радий, якщо вона цього року бодай раз милася. Якщо ж ні, вимий її. І обов’язково попередь, хто я і який я». Джик не завжди давав собі труду попереджати повій. Й іноді, коли дівчата вперше дивилися на лордійчука, для чиєї втіхи їх найняли, в їхніх очах зринав такий погляд... погляд, якого Тиріону Ланістеру більше бачити не хотілося.

Піднісши свічку, Тиріон оглянув повію. Брон постарався: дівчина була тоненька, з очима як у олениці, з маленькими тугими грудьми, а на губах у неї грала посмішка — то сором’язлива, то зухвала, то пустотлива. Йому це сподобалося.

— Мені скинути сукню, мілорде? — запитала дівчина.

— Не квапся. Ти дівиця, Шей?

— Так, якщо ваша ласка, мілорде,— відповіла вона скромно.

— Ласки дочекаєшся, якщо казатимеш правду, дівчино.

— Ой, але ж тоді вам доведеться платити подвійну ціну.

Тиріон подумав, що вони чудово поладнають.

— Я Ланістер. Золота мені не бракує, от побачиш, я щедрий... але від тебе мені потрібно більше, ніж те, що ти маєш між ногами, хоча й це потрібно теж. Ти спатимеш у моєму наметі, наливатимеш мені вино, сміятимешся на мої жарти, розминатимеш мені ноги після маршів...

і хай скільки ти в мене пробудеш, день чи рік, поки ти зі мною, ти більше ні з ким іншим не спатимеш.

— Справедливо.

Дотягнувшись до подолу своєї тоненької сукні з грубо тканого полотна, вона стягнула її через голову одним плавним рухом і пожбурила вбік. Під сукнею не виявилося нічого, крім самої Шей.

— Якщо мілорд не покладе свічку, то попече собі пальці.

Тиріон поставив свічку, взяв дівчину за руку й лагідно притягнув до себе.

Вона схилилася, щоб поцілувати його. Вуста її мали смак меду та гвоздики, а пальці, які шукали застібки