Читати книгу - "Диво"

твоє прізвище — Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одної ідеї. Все життя присвятив досконаленню стилю латинського письменства, ніколи не розлучався з Віргіліанським кодексом, над яким сидячи так і помер; коли Боккаччо прислав йому свій «Декамерон», писаний мовою італійською, Петрарка переклав на латину останню новелу й відіслав своєму другові, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усіх, складав італійською мовою свої сонети до Лаури, безсмертні пісні кохання, рівного якому не знає людська історія».

— Здається, з Петраркою в мене спільного — тільки зріст,— хмикнув Борис,— сто вісімдесят три сантиметри. Більше нічого. Віршів не писав. Сонетів не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як великий флорентієць. Не був вигнанцем, як Петрарка і його попередник Данте. Обох недалекоглядна Флоренція позбавила громадянства. Згодом, через триста років після смерті Петрарки, якийсь святий отець Мартінеллі відбив стінку саркофага в Арка, де поховано поета, і вкрав праве рамено Петрарки, бажаючи офірувати його Флоренції, яка не могла знести багатовікового сорому за те, що два великі поети були вигнані з рідного міста і лежать тепер серед чужих. Але ж вельмиповажна Тая Зикова! Магніфіціа! Навіщо мою скромну особу — і аж з Петраркою!

«Чомусь гадалося мені, що в тобі повинна приховуватися велика пристрасть, про існування якої ти й сам не відаєш. Я повинна була відкрити її в тобі, показати!

Але, але… Ти виявився людиною тільки одної ідеї, одної лінії в житті, одної справи, а одна тільки справа, навіть велика,— це для людини замало. Вона пригнічує, вона знищує людину, перетворює її на жертву. Ти приніс себе в жертву соборові. Так само, як твій батько. Згадай: батько твій загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: «Не можна уявити жодного собору без пролитої крові». Здавалося б, я художниця і повинна любити все, що пов’язано з музейністю. В музеї, як і в житті, завжди в достатку пустих місць. Але в музеї можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповідав мені, як твій батько міг просидіти місяць або й більше, продерши на стародавній іконі дірочку в патині століть і зазираючи в десятий або в одинадцятий вік, милуючись його барвами, його навіки втраченим світлом, його дивами. Ти теж здатен на таке. Це прекрасно. Але гірше, що ти здатен тільки на таке. Тобі досить одного собору на ціле життя, поза ним для тебе не існує нічого. Я зрозуміла це, коли ти сказав мені отам, над Дніпром, серед не баченої ще мною язичницької пазелені Києва, що кидаєш мене, що тобі треба їхати. Кидав мене, тільки знайшовши. Цього я не могла зрозуміти і ніколи не зрозумію. Навіть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якісь державні справи, за справи нашого престижу, відвойовуєш у цих бандитів, які пограбували цілу Європу, одну з дорогоцінних реліквій нашого народу. Звичайно ж, ти маєш слушність, і всі це ствердять. Всі, окрім мене. Бо між нами з тобою замішано ще один елемент, невидимий, інтимний елемент, що не надається до розголосу й до писання в газетах,— людський. Я не можу забути, як ти, відіпхнувши мене твердим своїм плечем, пішов до свого собору.

Борисе! Людині мало самого тільки собору! Людині потрібен цілий світ! Почуй мене і зрозумій!»

Йому чомусь сплив на думку літургійний вигук «Вонмем!». Це звучало тільки на старослов’янській мові, не надавалося до перекладу на жодну іншу мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого?

«Мені страшно усвідомити, що я тебе втратила назавжди, але… Ти викинеш цей лист, забудеш його, але… Борисе! Зрозумій, що людей об’єднує нині безліч речей! Колись, ти це знаєш набагато ліпше за мене, об’єднували людей урочисті гробниці й перші храми над ними, це був пункт збору людей докупи і, може, найперша власність, яка належала всім, навіть тим, хто нічого не мав. Чи ми повинні ще й дотепер стерегти своїх великих небіжчиків, забуваючи про живе життя?»

«Чого їй треба від мене? — з болем думав Отава.— Адже це найпростіше: зрівняти з землею всі могили минулого, зруйнувати всі храми й будівлі, щоб не мозолили очей і не заважали «жити живим», виконувати плани, ставити панельні будинки, їсти з пластмасового посуду… Історичний парадокс: людям дістався такий багатий спадок, що не відають тепер, що з ним робити. Її пригнічує велич минулого, бо з минулого ми помічаємо лиш велике, вони намагаються відплатити за свою малість вандалізмом, руйнуванням, знищенням. Жінки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тільки їм потрібне. Може, тому з царства амазонок не дійшло до нас жодної пам’ятки. Видно, вони нічого не мали, тільки гасали на конях по степах…»

Не було рації читати лист до кінця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досі не думав про жінок. Жінка несе світло ніжності або ж стає каменем урази. Для нього — камінь урази. Собору мало для людини… Але й людини теж мало для цілого собору — ось у чому лихо.

Борис дістав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скільки років і він сам, поклав грубезну папку на стіл, поклав на неї долоні, зітхнув. Збирано по крихті, відтворювано історію по найменших її уламках, здавалося, ось робота, гідна пошани й подяки найбільшої і найвищої. А прийшла жінка і…

Він згадав, як покинув усе і гайнув до Москви. Відчував тоді себе хлопчиськом, але іноді багато можна віддати за таке відчуття.

Ще згадав: початок війни в Києві. Чомусь найбільше запам’яталося, як вивозили звідусюди, вантажили на машини сейфи. Їх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловіків, але підступитися не могли, бо сталеві скрині були занадто малі. Так колись обтікали хвилі людського муравлиська будовану Софію в Києві. Кожному хочеться доступитися, а місця не стачає. Але чому ті люди так прагнули вивезти з Києва передовсім сейфи, малий Борис тоді не міг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї, пам’ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якісь незграбні, вугласті залізні скрині. Мабуть, і ті люди тоді гаразд не знали в запамороченні, що діяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потім, повернувшись до рідного міста і побачивши в ньому уцілілі собори й пам’ятники, зраділи їм, як рідним людям, і тільки тоді збагнули, що є цінністю найвищою, і то було святе почуття в їхніх