Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— То ви все-таки читали?

— Так, але нічого путящого.

— Як на мене, «Містер Брітлінг» — досить вдале дослідження душі англійського буржуа.

— Я не знаю, що таке душа.

— Бідолашний мій друже, ніхто з нас не знає, що таке душа. Ви croyant?[127]

— Уночі.

Граф Греффі усміхнувся і покрутив келих між пальцями.

— Я сподівався, що з літами стану побожніший, але чомусь не став, — мовив він. — На превеликий мій жаль.

— А ви хотіли б жити по смерті? — спитав я і вмить збагнув, що вчинив дурницю, згадавши про смерть. Але граф не злякався цього слова.

— Залежно від того, яким життям. Моє теперішнє життя мені до душі. Я хотів би жити вічно. — Він усміхнувся. — Та майже так воно і є.

Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, а на столику між нами стояло шампанське в срібному цеберку та наші келихи.

— Якщо ви доживете колись до моїх літ, вам багато що здаватиметься дивним.

— Вас ніяк не назвеш старим.

— Тіло старішає. Часом я боюся, що в мене вломиться палець, як ото ламається паличка крейди. А душа не старішає і не мудрішає.

— Ви ж таки мудрий.

— Ні, помиляються ті, хто вважає старих людей мудрими. Вони не мудрішають. Вони тільки стають обачніші.

— А може, в тому й мудрість.

— То непривабна мудрість. Що ви цінуєте над усе?

— Кохання до жінки.

— Так само і я. Це не мудрість. А життя ви цінуєте?

— Так.

— І я теж. Бо це все, що я маю. Та ще дні народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не святкуєте днів народження.

Ми обидва надпили з келихів.

— Що ви насправді думаєте про війну? — спитав я.

— Думаю, що це безглуздя.

— А хто в ній переможе?

— Італійці.

— Чому?

— Вони молодша нація.

— Хіба молодші нації завжди перемагають?

— Якийсь час вони мають таку здатність.

— А потім що?

— Потім вони старішають.

— А ще казали, що ви не мудрий.

— Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм.

— Як на мене, це дуже мудро сказано.

— Мудро, та не дуже. Я міг би навести вам і протилежні приклади. Але сказано непогано. Ми вже допили шампанське?

— Майже.

— Чи не випити нам ще? А тоді мені треба піти перевдягтися.

— Мабуть, досить уже.

— Ви справді більше не хочете?

— Так.

Він підвівся.

— Хай вам завжди в усьому таланить, будьте завжди щасливі й завжди, завжди здорові.

— Дякую. А ви живіть вічно.

— Дякую. Я й живу. А якщо ви колись станете побожні, моліться за мене, коли я помру. Я вже попросив про це багатьох своїх друзів. Сподівався, що сам стану побожний, але нічого не вийшло. — Він усміхнувся, ніби сумовито, але напевне я не знав. Він був надто старий, і обличчя його геть помережили зморшки, так що усмішка просто губилася серед них і видавалась непевною.

— Можливо, що я стану побожний, — сказав я. — Та хоч як там буде, я все одно молитимусь за вас.

— Я все життя сподівався, що стану побожний. У нашій родині всі помирали побожними. Але я таким чомусь не став.

— Ще надто рано.

— А може, й надто пізно. Можливо, я пережив своє релігійне почуття.

— До мене воно приходить тільки вночі.

— Але ж ви ще й закохані. Не забувайте, що то теж релігійне почуття.

— Ви так вважаєте?

— Авжеж. — Він ступив до більярдного стола. — Дякую за те, що пограли зі мною.

— Для мене це чимала втіха.

— Піднімемось нагору разом.

РОЗДІЛ XXXVI

Вночі знялася буря, і я прокинувся й почув, як дощ періщить у шибки. Крізь відчинене вікно до кімнати затікала вода. Хтось стукав у двері. Я тихо, щоб не збудити Кетрін, підійшов до дверей і відчинив. Переді мною стояв бармен. Він був у пальті й тримав у руці мокрий капелюх.

— Можна поговорити з вами, лейтенанте?

— Що сталося?

— Справа дуже серйозна.

Я озирнувся. В кімнаті було темно. На підлозі під вікном я побачив калюжу.

— Заходьте, — сказав я. Узявши за рукав, я провів його до ванної, зачинив двері й увімкнув світло. Тоді сів на край ванни. — Що сталось, Еміліо? У вас якась біда?

— Ні. У вас, лейтенанте.

— Он як?

— Уранці вас можуть заарештувати.

— Он як?

— Я прийшов попередити вас. Я був у місті й почув, як про це розмовляли в кав'ярні.

— Зрозуміло.

Він стояв у мокрому пальті, тримаючи в руці мокрий капелюх, і мовчав.

— За що мене збираються заарештувати?

— За щось там, пов'язане з війною.

— Ви не знаєте, що саме?

— Ні. Але вони знають, що раніш ви приїздили сюди офіцером, а тепер ходите в цивільному. Після цього відступу вони заарештовують усіх.

Я з хвилину подумав.

— Коли вони мають прийти по мене?

— Уранці. О котрій годині, не знаю.

— Що ви мені порадите?

Він поклав капелюха в умивальник. Капелюх був геть мокрий, і з нього весь час капало на підлогу.

— Якщо вам нема чого боятися, сам арешт нічого не важить. Хоч бути заарештованому завжди погано, а надто тепер.

— Я не хочу, щоб мене заарештовували.

— Тоді їдьте до Швейцарії.

— Як?

— Моїм човном.

— Надворі буря, — сказав я.

— Буря минула. Вітер ще є, але то не страшно.

— Коли нам їхати?

— Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці.

— А як бути з речами?

— Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам.

— Де ви будете?

— Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі.

Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала.

— Що сталося, любий?

— Усе гаразд, Кет, — сказав я. — Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії?

— А ти хочеш?

— Ні,— відказав я. — Я хочу знов лягти в ліжко.

— То в чому ж річ?

— Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати.

— З головою у бармена гаразд?

— Так.

— Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо. — Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний. — То бармен там, у ванній?

— Еге ж.

— Тоді я не вмиватимусь. Відвернись, будь ласка, любий, я вмить одягнуся.

Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо вона так попросила. Стан її вже почав повнішати, і вона не хотіла, щоб я бачив її таку. Я одягався, прислухаючись до шуму дощу за вікнами. Спаковувати в мене майже не було чого.

— Кет, у моїй валізі багато вільного місця. Може, тобі щось треба покласти?

— Я вже спакувала майже