Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Може, тато в нього був грубий?

— Не знаю, як щодо того, чи таки грубий, але, мабуть, виродок, якщо малий у нього вдався.

— Та вже ж не в матір. Вона хоч і всенька поцяткована, як перепелине яйце, проте не якась страхолюдка.

Вона не звертала уваги на такого штибу розмови. Їй не можна було ні з ким сваритися, не можна було втрачати роботу. Та вони й не зачіпали її, ці недобрі плітки. Грубий був дивною дитиною. Не красень, зате розумник, і вже вимовляє з півдесятка слів. Він терпляче чекав її з вечірньої зміни у своєму ліжечку, гризучи залишене на вечерю печиво і граючись із набитим тирсою динозавром, і жодного разу ніхто з сусідів не поскаржився на плач. Йому не була потрібна нянька. Він умів чекати. Вони обоє вміли чекати, бо тільки це і робили. Разом та поодинці, граючись, працюючи, готуючи обід і з’їдаючи його, в ліжечку й на задньому дворі кафе, навіть уві сні.

Їхній тато, він же Нетутешній Прекрасний Принц, як не дивно, подібний водночас і на білого з очима-ґудзичками динозавра (так вважав Грубий), і на кущик жасмину, який ріс у неї в горщику на підвіконні, повинен був знайти їх рано чи пізно, сьогодні або завтра, їм треба тільки дочекатися його, а далі вже не доведеться миритися з нестачею памперсів, злими плітками та іншими дрібними незручностями, бо він забере їх у свою казкову країну, де настане зовсім інше життя.

Відтак вони чекали.

Трипалий чоловік у чорному

Він поселився в покинутому триповерховому будинку, про який ходили вперті чутки, що в ньому водяться привиди. Дізналися про це не відразу. Дім стояв на відлюдді, а новий мешканець не запалював у ньому світла та майже нічим не зраджував своєї присутності. Спочатку вирішили, що він волоцюга. Але такі не носять костюмів, не голяться й не купують продукти на тиждень наперед. Коли з’ясувалося, що чоловік цей оселився в тому домі надовго, до нього відправили делегацію з мешканців довколишніх будинків, щоби встановити всі обставини. Містечко було невеликим, і до чужаків тут ставилися з недовірою.

Чоловік зустрів гостей ввічливо, на більшу частину запитань відповідати не став, але дещо встановити їм усе ж таки вдалося.

Власник будинку — бо виявилося, що в  будинку був власник, — доручив цьому чоловікові наглядати за своїм майном. Чоловік показав прибулим відповідні папери, і папери ці були в порядку, хоча ніхто не міг пригадати, щоби будинком з привидами хтось володів, а підпис власника виглядав і зовсім дивно, бо нагадував опасистого павука. Один із сусідів — колишній юрист — запевнив інших, що в цьому немає нічого протизаконного. Чоловік у костюмі сказав, що залишиться в будинку за сторожа до отримання подальших розпоряджень від власника. На це нічого було заперечити, і делегація пішла собі, незадоволена, проте з усвідомленням виконаного обов’язку.

Дім цей зав­жди був дивним місцем, тому нікого не здивувало, що його власник підписується павуком і посилає людей пильнувати своє майно, коли це майно вже майже спорохніло.

Досить довго новий мешканець старого будинку не привертав до себе уваги, поки одного разу його не відвідала похмура на вигляд дівчина з татуюванням і на мотоциклі, яка розполохала всіх навколишніх котів. Вона привезла мешканцеві маленьку біляву дівчинку і, зсадивши її з мотоцикла, тут же помчала геть. Мешканця відтоді остаточно не злюбили. Навіть те, що він виявився батьком-одинаком, не налаштувало сусідів прихильніше і тепліше. Та й дитина була винятково неприємною.

На межі світів

Сфінкс

У студентському гуртожитку, де поселиться Сфінкс, йому нададуть окрему кімнату. Зовсім крихітну. Він проведе в ній зиму, готуючись до іспитів, і зима ця виявиться найхолоднішою за останні п’ятнадцять років. Русалки він не знайде. Адреса, залишена її батьками, виявиться несправжньою. Сфінкс обійде всіх однофамільців цієї дивної сім’ї, потім людей з подібними прізвищами, і через два місяці пошуків і розпитувань почне сумніватися в тому, чи не привиділися вони йому. Зрідка приходитимуть листи від матері. Він прочитає перші два. Решту почне ховати на дно валізи, так і не розпечатавши. Квапливо переглянуті газети складатиме стосом за дверима, і стос цей ростиме з дня на день. Декотрі з газет зі статтями, які його зацікавлять, теж перемістяться на дно валізи. Сусіди будуть з ним ввічливими й запобігливими. У якийсь момент він зрозуміє, що живе замкнутим життям літнього чоловіка, і спробує стати більш товариським. Почне бувати на студентських вечірках.

Після однієї з них, не заходячи до своєї вихолодженої кімнати, вирушить на автобусну зупинку й сяде в перший, ще порожній, автобус. Із двома пересадками дістанеться до околиці міста.

Дому як такого він уже не побачить. Тільки три вцілілі стіни, купи цегли й будівельного сміття. Усе це — заметене снігом. Він пройде вздовж огорожі, яка обрамлює майбутній будівельний майданчик, знайде в ній неприкріплений лист жерсті та пробереться на територію колишнього Дому. Одна зі стін, що збереглися, буде списана згори донизу. Адресами, номерами телефонів і короткими поясненнями. Подекуди навіть віршами. Він прочитає все, але не знайде того, чого й так не сподівається знайти. Обійде стіну і сяде на купу припорошеного снігом щебеню, відчуваючи, всупереч всім законам природи, що поступово зігрівається, хоча мав би остаточно заклякнути.

— Пробач, — промовить він. — Ти здавався мені монстром, який пожер усіх моїх друзів. Мені здавалося, що ти не відпустиш мене. Що я тобі навіщось потрібен. Що мені ніколи не вдасться стати вільним, поки я не піду від тебе, хоч я брехав Куряці, що свобода — в людині, де б вона не була. Я боявся, що ти змінив мене, зробив своєю іграшкою, я хотів довести собі, що можу прожити без тебе. Я ставив тобі в провину і Лося, і Вовка, і всіх інших, хоча Лося вбили випадково, а Вовка вбив Македонський. Одначе легше було думати, наче це твоя провина, ніж що в усьому винний сам Вовк. Що він не був ні настільки добрим, ні настільки розумним, як мені здавалося. Що він не був бездоганним. Що навіть Лось не був бездоганним. Легше у всьому звинуватити тебе, ніж визнати це. Легше сказати, що ти вбив тридцять з гаком людей, ніж визнати, що вони були чи то боязкими ідіотами, чи то заблукалими дітьми. Легше вважати, що це ти бажав смерті Помпея, аніж що Сліпий отримав задоволення, його вбиваючи. Легше думати, що ти змусив мене переробляти Лорда, ніж що мені це подобалося... Легше думати, що Сліпий збрехав про Русалку, ніж що її таки справді нема тут, на цьому світі, як і її дивних батьків, і нема їхньої адреси, що її вони так охоче мені вручили… Набагато легше вірити в це, ніж у те, що ви подарували мені її, сподіваючись одного разу мене нею втримати, тільки нею, а не хитрістю й не силою...

Сфінкс говоритиме, поки не втомиться, поки все сказане не розтане з хмарками пари