Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

води, щоб змити з обличчя розчавлений м'якуш макрелі. Він боявся, що його занудить і, зблювавши, він підупаде на силі. Умивши обличчя, він обполоскав за бортом праву руку й залишив її у солоній воді, дивлячись на схід сонця, де вже почав займатися світанок. «Рибина йде майже просто на схід, — подумав він. — Це означає, що вона стомилась і пливе за водою. Десь незабаром уже має піти колами. Отоді почнеться справжня робота».

Вважаючи, що його права рука вже досить помокла, старий витяг її з води й оглянув.

— Нічого страшного, — мовив він. — А біль чоловікові не вадить.

Він обережно взяв снасть рукою, пильнуючи, щоб жилка не попала на свіжі порізи, й перемістив вагу тіла так, що зміг спустити у воду з другого боку човна й ліву руку.

— Як на таку негідь, то й ти попрацювала непогано, — мовив він до неї.— Одначе була мить, коли я не відчував тебе.

«Чому я не народився з обома путящими руками? — подумав він. — Мабуть, сам винен, що не вишколив оцю як належить. Та бог свідок, у неї була не одна нагода чогось навчитися. Щоправда, вночі вона поводилась незле й тільки раз заклякла. А як буде клякнути знов, тоді нехай її краще геть одріже жилкою».

Подумавши таке, старий збагнув, що йому починає тьмаритись у голові й що треба пожувати ще трохи макрелі. «Але я не можу, — заперечив він подумки. — Краще вже бути несповна розуму, аніж знесиліти від блювоти. А я певен, що мене виверне після того, як я потовкся по тій скибці обличчям. Збережу її на крайню потребу, поки не зіпсується. Та й однаково нема вже часу підживлятися. Ну й дурний ти! — раптом похопився він. — Та візьми з'їж другу летючу рибину!»

Вона лежала напохваті почищена, тож старий узяв її лівою рукою і став жувати, перемелюючи зубами кістки, аж поки від рибини лишився тільки хвіст.

«Вона поживніша за будь-яку іншу рибу, — думав він. — Так чи інак, а вона дасть мені саме те, чого я потребую. Отже, я зробив усе, що міг. Нехай тепер велика рибина починає кружляти, і ми з нею позмагаємось».

Саме сходило сонце — уже втретє відтоді, як він вирушив у море, — коли рибина пішла колами.

З нахилу жилки над водою старий не міг помітити, що рибина починає кружляти, — було ще зарано. Він тільки відчув, що натяг трохи послабнув, і заходився помалу вибирати снасть правою рукою. Жилка знов напнулася до краю, та в ту мить, коли вона, здавалось, от-от лусне, раптом пішла вільніш. Старий швидко перепустив її над головою і скинув з плечей, а тоді став обережно й рівномірно вибирати з води. Він тягнув обома руками, кожною по черзі, щосили допомагаючи собі ногами й тулубом. Його старі ноги й плечі невпинно рухалися в такт роботи рук.

— Вона йде дуже широким колом, — мовив він. — Та все-таки це коло.

Раптом жилка туго напнулась, одначе старий і далі тяг, аж поки на ній затремтіли, виблискуючи проти сонця, дрібні краплі води. Потім вона знов пішла за борт, і старий, уклякнувши на дні човна, знехотя відпускав її у темну воду.

— Он як далеко запливла, — сказав він і подумки провадив далі: «Треба щосили держати снасть. Натяг жилки змусить її щоразу звужувати кола. Мабуть, десь за годину я побачу її. Поки що треба її приборкати, а тоді вже вбити».

Та й через дві години рибина все так само повільно кружляла оддалік, а старого заливав піт і змагала страшенна втома. Але тепер рибина виписувала чимраз вужчі кола, і з нахилу жилки над водою старий зрозумів, що вона поступово піднімається до поверхні.

Уже з годину в очах старого мерехтіли темні плями, солоний піт затікав йому в очі й боляче обпікав їх і так само боляче обпікав подряпини на лобі. Темних плям старий не боявся — то була природна річ при такому напруженні, з яким він натягував снасть. Та ось уже двічі йому наморочилось у голові, і це занепокоїло його.

— Не може бути, щоб я зломився й сконав через цю рибину, — промовив він. — Та ще й тепер, коли вона робить усе, ще мені треба. Боже, поможи мені вистояти. Я сто разів прокажу «Отче наш» і сто разів «Богородицю». Тільки зараз не можу.

«Ти вважай, що я їх проказав, — додав він подумки. — А потім я прокажу».

Саме в цю мить він відчув, як снасть, що її він держав обома руками, раптом затремтіла від ударів і почала смикатись. Удари та посмики були різкі, уривчасті й дуже сильні.

«Вона б'є своїм мечем по дротяному повідцю, — подумав старий. — Цього слід було сподіватись. Так вона й має чинити. Одначе це може змусити її знову вистрибнути, а я волів би, щоб вона й далі ходила колами. Вистриби потрібні були, щоб вона набрала повітря. А тепер за кожним разом гачок дедалі розхитуватиметься в рані, і вона може зірватись».

— Не вистрибуй, рибино, — мовив він. — Не вистрибуй більше.

Рибина ще кілька разів ударила в повідець, і щоразу, як вона смикала головою, старий трохи попускав снасть.

«Не можна роз'ятрювати її біль, — подумав він. — Мій біль — то пусте. Я здатен його перебороти. А от вона може знавісніти з болю».

Незабаром рибина перестала бити в повідець і знову пішла повільними колами. Старий невпинно вибирав з води жилку. Але в голові його знову паморочилось. Він зачерпнув лівою рукою води й намочив голову. Тоді зачерпнув ще й хлюпнув на потилицю.

— Руку вже не корчить, — сказав він. — Рибина скоро випливе, і я цілком можу вистояти. Ти повинен вистояти. Нема тут про що й балакати.

Він став навколішки й, упершися в ніс човна, на часинку знов переклав снасть на плечі. «Спочину трохи, поки вона пливе це коло, а як підійде ближче, встану й візьму її в роботу», — вирішив він.

Спокуса відпочити, прихилившись до носа, й дати рибині пропливти одне коло, не вибираючи снасті, була велика. Та коли натяг жилки показав, що рибина повернула назад до човна, старий звівся на ноги й широкими вправними рухами почав тягти до себе жилку, аби здобути назад усе, що втратив перед тим.

«Зроду я ще так не стомлювався, — подумав він, — а тут і вітер дужчає. Та дарма, стане в пригоді, коли повезу рибину додому. Отоді він мені допоможе».

— Відпочину, коли вона знов поверне від човна, — мовив він. — Я почуваю себе куди краще. А тоді, через два-три кола, я її