Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поки знов не потемніло в очах, старий пильно розглядав рибину. Тоді двічі обкрутив линву гарпуна навколо рима й похилив голову на руки.
— Прояснюйся, голово, — промовив він у носову обшивку. — Я старий і геть зморений. Одначе я вбив цю рибину, свою сестру, і тепер маю ще силу тяжкої роботи.
«Треба наготувати зашморги й линву, щоб припнути її до борту, — думав він. — Навіть коли б ми були вдвох і притопили човен, щоб підняти в нього рибину, а потім вичерпали воду, він однаково не витримав би такої ваги. Треба все наготувати, — міркував він далі,— а тоді підтягти її, добре припнути, й, нарешті, поставити щоглу та рушати додому».
Він узявся підтягати рибину впритул до борту, щоб просилити линву крізь зябра та пащу й прив'язати її голову до носа човна. «Я хочу побачити її ближче, — подумав він, — торкнутись, відчути, яка вона. Адже в ній усе моє багатство. Та не тому мене так пориває до неї доторкнутися. Певне, я вже раз діткнувся її серця. Тоді, коли вдруге наважив на гарпун. Ну, а тепер, — звелів він собі подумки, — тягни її до човна, міцно припни за голову, а тоді надінь зашморг на хвіст і на тулуб, щоб прив’язати до борту».
— До роботи, старий, — мовив він і ковтнув води з пляшки. — Битва скінчилась, одначе в тебе попереду ще до біса тяжкої праці.
Він подивився на небо, потім на рибину. Пильно позирнув на сонце. «Десь трохи перейшло за полудень, — відзначив подумки. — А пасат дужчає. Снасть мені більш не потрібна, хай лишається як є. Полагоджу вдома, разом з хлопцем».
— Ану, рибино, йди сюди, — мовив він. Але рибина не йшла. Вона й далі лежала, погойдуючись на хвилях, і старий підтяг до неї човна.
Коли човен порівнявся з рибиною і голова її опинилась біля носа, старий аж очам своїм не повірив: така вона була величезна. Він одв’язав линву гарпуна від рима, засилив її під зябра рибини й виткнув кінець з-поміж щелеп, тоді обкрутив линву навколо її меча, перепустив крізь другі зябра, ще раз обкрутив навколо меча й, затягнувши подвійним вузлом, прив'язав до рима. Потім перерізав линву й подався на корму накидати зашморг на хвіст. Рибина, раніш сріблясто-фіолетова, стала тепер уся срібляста, і смуги на її боках набрали такої ж блідо-бузкової барви, як і хвіст. Вони були ширші за чоловічу руку з розчепіреними пальцями, а мертве око рибини дивилося на світ так само відчужено, як дзеркало перископа чи святий образ під час хресного ходу.
— Тільки так я й міг її вбити, — мовив старий. Відколи ковтнув води, він почував себе краще, в голові проясніло, і він знав, що тепер уже не зомліє. «Отак, як є, нерозчинена, вона заважить більш ніж півтори тисячі фунтів, — подумав він. — А може, й ще більш. Як покласти дві третини цієї ваги на чисте м'ясо, по тридцять центів за фунт, то скільки ж воно вийде?»
— На це потрібен олівець, — мовив він. — Не така ясна моя голова, щоб полічити. Та, гадаю, сьогодні великий Дімаджо міг би пишатися мною. Хоч кісткової шпори в мене й нема, проте руки та спина болять добряче.
«Цікаво все-таки, що воно за кісткова шпора, — подумав старий. — А може, вона є і в нас, тільки ми про це не знаємо».
Він прив'язав рибину до носа, до корми й до середньої лавки. Вона була така величезна, що здавалося, ніби човна припнуто до іншого, куди більшого судна. Старий відрізав шмат линви й підв'язав нижню щелепу рибини до меча, щоб паща не роззявлялась і не гальмувала ходу човна. Тоді поставив щоглу, прилаштував палицю, щоб правила йому за гафель, закріпив гік, а коли залатане вітрило напнулось і човен рушив з місця, сам півлежачи вмостився на кормі й поплив на південний захід.
Щоб визначити, де південний захід, старий не потребував компаса. Йому досить було відчувати пасат і тягу вітрила. «Треба б спустити у воду малу снасть із блешнею, — подумав він. — Може, зловлю що-небудь підживитися й посмоктати замість води». Та він не міг знайти блешні, а сардини вже засмерділися. Тоді він зачепив остями жмуток жовтих водоростей, що трапився по дорозі, і витрусив з нього в човен купку дрібних креветок, їх було понад десяток, і вони вистрибували й сіпали ніжками, мов піщані блохи. Старий двома пальцями відривав їм голівки, а решту клав у рот і їв, розжовуючи шкаралупу та хвости. Креветки були манюсінькі, але старий знав, що вони дуже поживні та й смакують добре.
У нього в пляшці ще залишилось трохи води — на два рази попити, — і, з’ївши креветок, він одпив половину однієї пайки. Човен посувався добре, коли зважати на його вантаж, і старий лише кермував, затиснувши румпель під пахвою. Він весь час міг бачити рибину, і, щоб упевнитись, що все те сталося з ним насправді, а не наснилось, йому досить було поглянути на свої руки й прихилитися спиною до корми. А були ж хвилини, вже наприкінці, коли його брала млість і здавалось, ніби все воно діється уві сні. Та й потім, побачивши, як рибина викинулась із води й непорушно повисла проти неба, перше ніж упасти назад у море, він був певен, що то просто мана, й не міг повірити власним очам. Щоправда, тоді він дуже погано бачив, але тепер знову бачив усе добре, як завжди.
Тепер він знав, що й ця рибина, й біль у руках та спині йому не сняться. «Руки гояться швидко, — подумав він. — Крові я випустив досить, і тепер порізи чисті, а решту зробить солона вода. Темна вода затоки — найкращі ліки. Тепер мені потрібно лиш одне — щоб була ясна голова. Руки своє діло зробили, і пливемо ми добре. Паща в рибини стулена, хвіст не хилиться, і ми з нею пливемо собі, наче брат із сестрою. — Раптом думки його почали плутатись, і він запитав себе — Тільки хто ж кого везе — вона мене чи я її? Коли б я тягнув її на буксирі, то не було б про що й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 3», після закриття браузера.
