Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Схоже, ця мирниця зазнала впливу температури і частково розплавилася. — Якщо всередині вона вкрита позолотою, то домішок ртуті та кров випарувалися б.

— Отже, це дерево було зроблене частково з тих самих інгредієнтів, що й дерево Діани, яке виростила Мері, — зауважив Метью, поглянувши на голі гілки.

Запах ромашки та кориці посилився. Дерево почало квітнути, але не звичними квітами чи плодами. Натомість в його гілках з’явився якийсь ключ та один аркуш тонкого пергаменту.

— Це — сторінка з манускрипту, — сказав Метью, знімаючи її з дерева.

— Це означає, що в двадцять першому сторіччі книга й досі залишається розділеною й неповною. І все те, що ми зробили в минулому, на цей факт не справило аніякого впливу. — Я переривчасто зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

— Тоді цілком імовірним є те, що Ешмол-782 лежить собі спокійнісінько, заховавшись у глибинах Бодлійської бібліотеки, — тихо зазначив Метью. — А це — ключ від авто. — І з цими словами він зняв його з гілки. Місяцями я не уявляла собі іншого засобу пересування, окрім коня або човна. Я визирнула з вікна, що виходило на галявину перед парадним входом, але жодного авто там не побачила. Метью простежив за моїм поглядом. — Маркус із Гемішем потурбувалися б про те, щоб ми тим чи іншим чином змогли потрапити до Сеп-Тура без їхньої допомоги. Цілком можливо, що вони про всяк випадок розосередили автомашини по усій Європі та Америці. Але при цьому зробили їх непомітними, — сказав він.

— Тут гаража немає.

— Зате є сарай для сіна. — Рука Метью механічно ковзнула по стегні, де мала б бути кишеня, але одіж шістнадцятого сторіччя іще не мала такого зручного пристосування.

— А чи не потурбувалися вони ще й про сучасне вбрання для нас? — поцікавилася я, кивнувши на свою вишиту жакетку та широкі спідниці. Вони й досі були в пилюці через небруковані вулиці й дороги Оксфорду шістнадцятого сторіччя.

— Давай подивимося. — Метью поніс ключ та сторінку з Ешмол-782 до великої кімнати та кухні.

— І досі коричневі, — зауважила я, поглянувши на картаті шпалери та холодильник.

— Усе одно, домівка є домівкою, — сказав Метью, пригортаючи мене до себе.

— Без Емілі та Сари це не домівка. — На відміну від громіздкого домогосподарства з його надмірною кількістю людей, яке оточувало нас стільки місяців, наша сучасна родина здавалася маленькою та вразливою. Не було поруч зі мною Мері Сідней, з якою можна було б обговорити мої клопоти буремним дощовим вечором. Не зайдуть до мене вдень Сюзанна з Гуді Альсоп, щоб перекинути склянку вина та допомогти мені довести до пуття моє останнє заклинання. Уже не буде поруч Енні, яка з веселою бадьорістю допомагала мені звільнятися від корсета та спідниць. Під ногами не плуталися Джек зі Шваброю. А коли нам знадобиться допомога, Генрі Персі вже не кинеться нам на підмогу, ні про що не питаючи і не вагаючись. Я тихенько взяла Метью за талію, бо відчула нагальну потребу відчути його надійність і невразливість.

— Ти завжди сумуватимеш за ними, — лагідно сказав він, здогадавшись про мій настрій. — Але з часом біль ущухне.

— Я починаю почуватися більше вампіром, аніж відьмою, — сумно мовила я. — Надто багато розлук, багато суму за близькими людьми. — На стіні я помітила календар. Він показував місяць листопад. Я привернула увагу Метью до цього факту.

— Невже тут нікого не було з минулого року? — стурбовано мовив він.

— Напевне, щось негаразд, — сказала я, простягнувши руку до телефону.

— Не треба, — заперечив Метью. Може, Конгрегація прослуховує дзвінки та стежить за будинком. Нас чекають у Сеп-Турі. Неважливо, скільки ми тут не були — одну годину чи один рік, нам все одно треба туди їхати.

Нашу сучасну одіж ми знайшли в сушарці, вкладеною в наволочку з-під подушки, щоб не запорошилася. Поруч стояла валізка-дипломат Метью. Отже, після нашого відправлення до минулого тут принаймні побувала Емілі. Бо ніхто б, окрім неї, не потурбувався про такі дрібні практичні аспекти. Я загорнула наш старовинний одяг у простирадла, з неохотою розлучаючись із цими свідками нашого минулого життя, і взяла їх під руки, мов два грубенькі футбольні м’ячі. Сторінку з Ешмол-782 Метью поклав до своєї валізки і надійно замкнув.

Перед тим як піти з будинку, сторожкий до потенційної небезпеки Метью окинув своїм гострим пильним поглядом садок та поля. Я влаштувала власну перевірку місцевості за допомогою мого третього відьминого ока, але, здавалося, довкола нікого не було, і нам нічого не загрожувало. Я побачила воду під садком, почула, як гукають у лісі сови, посмакувала літню солодкість присмеркового повітря, але не помітила більше нічого.

— Ходімо, — сказав Метью, вхопивши один з оберемків і взявши мене за руку. І ми побігли через відкриту місцевість до сінного сараю. Метью всією своєю вагою наліг на ковзаючі двері і штовхнув, але вони не піддалися.

— Сара захистила їх закляттям. — Я побачила його ниті, накручені на ручку і просунуті крізь текстуру дерева. — До того ж, досить міцне заклинання.

— Таке міцне, що не розбити? — стурбовано спитав Метью, зосереджено стуливши губи. Недивно, що він стурбувався. Коли ми були тут востаннє, я навіть не змогла запалити свічки в гелловінських гарбузах. Я помітила вільні кінці мотузок і посміхнулася.

— Без вузлів. Сара гарна відьма, але не ткаля. — Свої шовкові ткацькі ниті я запхала за пояс легінсів. Коли я витягнула їх звідти, зелена та коричнева мотузки потягнулися з моїх рук і міцно прикріпилися до заклинання Сари, знявши тітчині обмеження на двері швидше, аніж їх спромігся б відчинити навіть професійний крадій Джек.

У сараї стояла Сарина «Хонда».

— Як же ми в біса зможемо запхати тебе до неї? — розсердилася я.

— Зараз спробую, — сказав Метью, кидаючи наші оберемки з одежею на задні сидіння. Він подав мені валізку, сам склався на переднє сидіння, і після кількох невдалих спроб авто ожило.

— Куди тепер? — поцікавилася я, застібаючи ремінь безпеки.

— До Сіракуз. Потім — до Монреаля. А опісля — до Амстердама, де я маю будинок. — Метью увімкнув передачу, і ми тихо