Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Це — теорія. Бо коли з’явився перед очима спочатку в їдальні, на пляжі, а потім і на танцях стрункий сивий симпатяга років п’ятдесяти й поклав на неї незвичний пильний погляд, Настя Литвинова навіть не відчула тривоги. Тривоги професійної, спецслужбівської. Зате хвилювання жіноче після кожної зустрічі зростало, тривожило, затягувало.

Після кількох прогулянок схилами узбережжя й уздовж лінії моря, приємних розмов у кафе й кількох танцювальних вечорів цей чоловік запропонував Насті Литвиновій подорож в одне з найприємніших природних тутешніх місць — на плато Ай-Петрі. Жінка радо погодилася.

Богдан Данилович (а це, звичайно ж, був він) пообіцяв захопливу мандрівку, неймовірні краєвиди та приємний відпочинок. Домовилися виїхати одразу після сніданку…

…Машина піднімалася легко, наче їхала рівниною. Бо машина та — нова шикарна Тойота, яку люб’язно прислав із Сімферополя добрий приятель і колега Зорія, заступник начальника головного управління СБУ в Криму Роман Лисцев.

Якби не попередження Богдана Даниловича про те, що швидкість має бути розумною, водій би придавив, і вони з Настею вже були б на самісінькій горі. Водій дотримувався вказівки, тому пасажири мали змогу розглядати навколишні пейзажі — старезний ліс із віковими ялинами, оригінальні водоспади, витончені «невеличкі» будиночки поміж дерев і каміння.

Природоохоронна зона — не для всіх. Колись тут суворо забороняли будувати не лише приватним особам, а й державним структурам. Часи змінилися. Зараз аби твої гроші: можна побудуватися й посередині якогось реліктового гаю, попередньо вирубавши кілька соток цінних дерев. Крим — територія, де давно немає ні влади, ні закону, ні совісті.

Нагорі завивав шалений вітрюган. Він збивав з ніг, змушуючи людей аж присідати, триматися за каміння, щоб не опинитися внизу, в прірві. Несамовито жбурляючи пилюку впереміш із дрібними камінцями, вітер зчиняв паніку, змушував відмовитися від спокусливих пропозицій, що їх нав’язували місцеві гіди — тутешні жителі, здебільшого кримські татари.

На плато Ай-Петрі життя вирувало. Працювали чайхани, кав’ярні й шашличні. Але враження складалося, що то єдиний велетенський базар. Навкруги — бруд, багнюка, сморід. Як у поганому, зачуханому селі. Фотографи нахабно пропонували зробити на згадку фото з хижаками. Тут були і чорна пантерка, і леопардик, і левенятко, і ведмедик. На нещасних тваринок боляче дивитися: жалюгідний вигляд, їх, мабуть, чимось поїли, щоб звірятка були сумирними, а їхні очі — наче затуманені. Дітки раділи, дорослі ніяково відводи погляди.

Весь цей смуток трішки пригасив безперечний факт неймовірної краси захопливого краєвиду, що розгортався внизу.

У той час, коли на плато було холодно й навіть накрапав дощ, унизу в Ялті й далі на узбережжі моря яскраво світило сонце. Хмари наче впиралися в якусь прозору стіну. Доходили до неї — й жодного метра далі.

Ця природна аномалія (чи норма) завжди захоплювала відвідувачів Ай-Петрі та Ялти. Бо з цього курортного славетного міста аномалія здавалася таким самим дивом, тільки навпаки: на ялтинському узбережжі Чорного моря майже завжди сонячно, а над Ай-Петрі весь час висять хмари.

День промайнув, неначе камінь булькнув у морську глибінь. Красиво, дивно, пам’ятно, але швидко. Саме цей день став початком стосунків між полковником СБУ і аналітиком ФСБ. Стосунків, які закінчилися незвично і після яких кожен із них вважав, що саме він зробив усе, щоб досягти мети. Кожен — своєї.

Підполковник Яруга насилу дочекався повернення Зорія з Ялти. Поки не було Богдана Даниловича, сталося стільки подій, які треба обговорити, прийняти рішення. Про деякі з них Віктор інформував полковника телефоном, використовуючи умовності, називаючи тих чи інших осіб прозвиськами, відомими тільки їм двом. Але, хоч би як вони шифрувалися, телефоном усього не скажеш, а обговорити ситуацію треба негайно, тож Яруга наполіг на зустрічі просто сьогодні, в неділю.

Після простих, але необхідних процедур з виявлення можливих хвостів обидва співробітники у визначений час зустрілися в затишному кафе німецької кухні на Подолі.

— Слухай, Вікторе, як ти вгадав, що нам треба саме в цей «пітейний» заклад? — перед входом у кафе Зорій і Яруга обнялися.

— Я вибирав не, як ви кажете, «пітейний» заклад, а той, де можна поїсти справжньої чоловічої їжі. Я ж бував у санаторіях і знаю, як там годують: кашки, пюрешки, парові котлетки, все протерте-проварене. Як ви на такій їжі виконували складне й відповідальне завдання Батьківщини? Я б, наприклад, не протримався й однієї ночі, — Яруга хитро прищурив очі.

— Почалося… — Зорій удав, що образився. — По собі все міряєш. А, взагалі-то, твоя правда: якби не шашлички та різні бешбармаки з пловом упереміш та ще й із кримським справжнім винцем — завдання навряд чи було б виконано.

— А так?..

— А так, — Зорій склав у трубочку губи й задер голову, — мабуть, щось-таки вийшло.

— Добре, думаю, ви однаково про деталі цього надзвичайно важкого завдання не розкажете, тому замовлю нам німецькі сосиски-сардельки-ковбаски з соусами і розповім про те, що у нас за вашої відсутності трапилося. А трапилося багато цікавого.

Зорій і Яруга замовили по кілька м’ясних страв, пляшку горілки і, не змовляючись, не починали серйозної розмови доти, доки не наситилися. І лише коли офіціант розлив у чарки останні краплі оковитої, чоловіки розпочали бесіду, заради якої прийшли сюди.

— Я вам, Богдане Даниловичу, раніше телефоном доповідав про основні події, що були протягом двох останніх