Читати книгу - "Гра престолів"

Попереду вималювався серп ворожих списників: подвійна лава, наїжачена блискучими вістрями, за високими дубовими щитами з променястим сонцем Карстарків. Грегор Клеган дістався їх першим, ведучи за собою клин важко узброєних досвідчених латників. Половина коней злякалася і останньої миті зламала стрій перед списами, багато інших загинули, грудьми налетівши на гостряки. Тиріон побачив, як упало з півтора десятки вершників. Огир Гори став дибки, шалено гамселячи підкованими копитами; його шиєю ковзнуло зубчасте вістря списа. Знавіснілий кінь стрибнув просто досередини ворожої лави. З усіх боків його миттю прохромили списами, але стіна щитів упала під його вагою. Північники сахалися навсібіч від передсмертних корчів тварини. Поки кінь пирхав кров’ю та кусав червоною пащекою на останньому подиху, Гора встав над ним недоторканий, вкладаючи усіх навколо обіручним мечем. Шагга ринув крізь діру в обороні, перш ніж щити зімкнулися, а за ним інші Кам’яні Ґави. Тиріон заволав:

— Смалені! Брати Місяця! За мною!

Але більшість уже була попереду, а не позаду. Він побачив, як Тімет, син Тімета, легко зіскакує на землю з убитого під ним коня, як одного Брата Місяця карстарківський щитник пробиває наскрізь списом, як Конів кінь ламає копитом ребра ворогові. Звідкілясь, невідомо звідки, прилетіла хмара стріл і впала на старківське та ланістерівське військо, не розбираючи, де хто, відскакуючи від обладунків або знаходячи собі живе тіло. Тиріон підняв щита і заховався під ним.

Залізний їжак ламався, північники прогиналися під ударом кінної лави. Тиріон помітив, як Шагга зловив дурня, що спробував тікати, просто на сокиру, прорубав йому кольчугу, шкіряного кубрака, м’язи та кістки. Ще не впавши, вояк був уже мертвий, у його грудях стирчало лезо сокири, а Шагга летів собі далі, розрубуючи іншого щита другою сокирою в лівиці. На правиці у нього деякий час висів і тягся землею зім’яклий труп, а коли нарешті зісковзнув, то Шагга вдарив однією зброєю об другу та заревів.

До того часу на Тиріона налетів ворог, і його битва звузилася до кількох стоп ґрунту під копитами коня. Списник тицьнув йому в груди, він відбив вістря убік сокирою. Супротивник відскочив назад — спробувати вдруге — але Тиріон дав остроги коневі й переїхав його, ум’явши в землю. Брона оточили троє, але в одного він відрубав вістря списа, а другому зворотнім ударом меча розпанахав обличчя.

До Тиріона зліва прилетів спис і застряг у його щиті з дерев’яним стукотом. Він розвернув коня і ринув на метальника, але той підняв над головою власного щита. Тиріон рушив по колу, гатячи по дерев’яному щиті сокирою. Полетіли тріски, північник втратив рівновагу, послизнувся і впав на спину, впустивши щита на себе. Сокирою Тиріон його дістати не міг, а злізти з коня не мав часу і бажання, тому просто полишив ворога лежати, кинувся на наступного і зарубав того ззаду страшним ударом згори вниз, від якого рукою та плечем пішов болючий струс. Після того можна було якусь хвильку перепочити. Тиріон натягнув повід і подивився, де річка. Вона текла праворуч від нього — виходить, у бою він розвернувся.

Мимо пронісся Смалений, купою висячи верхи на конячці. Йому в черево влучив спис, що вийшов зі спини. Допомоги той вже не потребував; коли Тиріон побачив, що хтось із північників вибіг і схопив повід коня, він ринув на ворога знову.

Супротивник зустрів його з мечем у руці. Високий та худий, у довгій кольчузі та зчленованих рукавицях, він десь загубив шолома, і кров цебеніла йому в очі від порізу на лобі. Тиріон цілив йому в обличчя, але високий чолов’яга відкинув удар убік.

— Карлик! — заволав він. — Здохни!

Вояк крутився на місці, відбиваючи удари, що їх йому завдавав по голові та плечах Тиріон з коня, пущеного по колу. Залізо дзвеніло об залізо, і Тиріон швидко зрозумів, що високий вояк спритніший та сильніший за нього. Де ж подівся Брон, семеро дідьків його їж?

— Здохни, — забурчав ворог, навіжено рубаючи.

Тиріон ледве встиг підставити щита; дерево наче вибухнуло всередину від сили удару. Потрощені шматки щита відлетіли від руки.

— Здохни! — заревів той знову, підпихаючись ближче та завдаючи Тиріонові такого удару в скроню, що аж у голові загуло.

Лезо жахливо зарипіло на криці обладунку, коли супротивник потяг його на себе. Високий вишкірився, зрадівши… але тут огир Тиріона вкусив його, наче змія, вирвавши м’ясо зі щоки аж до кістки. Вояк страшно заверещав, а Тиріон угатив йому сокиру в голову.

— Сам здохни, — порадив він, і ворог миттю підкорився.

Вирвавши лезо з ворожої голови, він раптом почув бойовий клич «Едард!» поруч із собою.

— За Едарда і Зимосіч!

На нього наскочив лицар, вимахуючи над головою шпичастою кулею телепня. Їхні коні врізалися один у одного, не встиг Тиріон навіть рота розтулити, щоб покликати Брона. Його правий лікоть вибухнув болем — то шпичаки пробили тонкий метал налікотників. Сокира миттю десь загубилася. Він спробував ухопити тесака, але куля телепня полетіла йому просто в обличчя. Жахливий хряскіт, падіння… Він не пам’ятав, як гепнувся на землю, але поглянувши догори, побачив тільки небо. Відкотився на бік, спробував зіп’ястися на ноги, але захлинувся болем, що накрив цілісінький світ. Лицар, що звалив його, насунувся згори.

— Тиріоне-Бісе! — прогув він. — Ви моя здобич за законом війни. Чи здаєтеся ви у полон, Ланістере?

«Здаюся» — подумав про себе Тиріон, але слово застрягло у горлянці. Він кавкнув щось незрозуміле і зіп’явся на коліна, мацаючи навколо у пошуках зброї. Свого тесака, ножа, бодай чогось…

— То ви здаєтеся у полон?

Лицар нависав над головою на броньованому коні. Що чоловік, що кінь здавалися велетнями. Шпичаста куля оберталася лінивими колами. Тиріонові руки заклякли, зір скаламутився, у піхвах не лишилося зброї.

— Смерть або полон! — вигукнув лицар, крутячи телепнем дедалі швидше.

Тиріон скочив на ноги, вганяючи голову в живіт коня. Тварина жахливо заверещала, стала дибки і спробувала вивернутися від болю, проливаючи на Тиріонове обличчя дощ крові та нутрощів, а потім гепнула, як скеля. Забороло йому забило грязюкою, щось важке давило на ступню. Він ледве вивернувся; горло так стислося, що голос майже зник.

— Полон… — прокаркав він ледве чутно.

— Так,