Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

припускаю, що Елвір Дем’янич не звичайна людина. Він має здатність відчиняти портали до інших вимірів. Вочевидь, його установка за допомогою великого заряду енергії здатна в будь-якому місці створювати локальні портали в інший світ. Саме туди зникали танки і випущені снаряди. Створивши єдиний великий або купу дрібних порталів для кожної одиниці техніки армії, що атакує, він може заслати їх кудись... в океан.

Генерал вражено мовчав, Зінкевич звів брови.

— Це неможливо.

— Ви бачили самі,— тихо буркнула Ґрета.— Вони розчиняються в повітрі, й це не ілюзія.

— Що трапляється з людиною, коли вона зникає? — спитав Коджич.

— Як вважають учені, нічого особливого,— хитнув головою Данило.— Людина не зникає — лише переміщується. Ця установка — страшна річ у вправних руках. Дем’янич розробив технологію, завдяки якій люди і предмети можуть пройти крізь портал самостійно, що досі вважалося неможливим. Власне, люди без здібностей, як у Дем’янича, порталів просто не бачать.

— А ви побачили?

— Що, даруйте?

— Пане Яблонський,— генерал потер підборіддя,— ви так упевнено розповідаєте про те, як працює установка, ніби бачили ті портали на власні очі. А ми, між іншим, лише спостерігали, як танки розчиняються в повітрі. То звідки вам знати все інше?

Данило відчув, як шкіру всипає сиротами. Тон Коджича і його напружений погляд не обіцяли нічого доброго.

— Ні, пане генерале,— посміхнувся Данило.— Якби я мав такі здібності, то сидів би не на вашій яхті, а біля трону якогось імператора. Раніше я полюбляв інвестувати в різні експериментальні проекти на кшталт водомобіля... Тож я приділяв багато уваги дослідженням професора Кубрика і читав його спостереження за людиною, що вміла переміщатися між світами. І те, що я побачив на полігоні, збіса схоже на його описи.

В кімнаті запала мовчанка. Генерал задумливо стиснув губи і дістав із золоченого футляра сигару. Зінкевич зняв окуляри і неквапливо протер скельця. Данило мигцем поглянув на Ґрету. Дівчина втиснулася у крісло і дивилася на нього так само сторожко, як Зінкевич з генералом. Цікаво, чи здогадається вона сама про їхнє з Джекі й Федею походження? Данило не пояснював цього, лише те, як працюють портали. І йому раптом стало ніяково, ніби він навмисне її дурить.

— Отже, якщо пан Яблонський має рацію і саме Дем’янич є надзброєю цісаря, то я чекаю на наказ про ліквідацію цього персонажа,— «кореспондент» обернувся до Коджича.— Все виявилося простіше, ніж я думав.

— Щиро кажучи, я вражений,— повільно вимовив генерал.— Цей пройдисвіт маніпулює цісарем?.. Адже той переконаний, що зброєю здатні керувати інші військові й вона не залежить від здібностей однієї людини.

— Раніше вчені вважали, що портал відчиняється лише за умови резонування вібрацій енергії людини, яка наділена цими здібностями, з енергією певного місця, окремої визначеної точки,— пояснив Данило.— Вочевидь, Дем’яничу вдалося якимось чином створити пересувну версію такої точки, але інший компонент — людина — лишається незмінним. Уся справа в самому Дем’яничі.

— Тоді все просто: ми усунемо його і зупинимо безумство Вільгельма,— Зінкевич схрестив руки на грудях.— Це значно похитне його владу.

— Якщо ви просто вб’єте Дем’янича, зброя унікальної сили перетвориться на купу металобрухту. І досить дорогого металобрухту, дозвольте зауважити,— Ґрета збентежено кахикнула.— Це, можливо, і наблизить вас до зміни влади, але Австро-Боснія має багато могутніх і агресивних ворогів. Позбавляти свою країну такого козиря нерозумно.

Генерал окинув її стривоженим поглядом, у якому, на диво, більше не було зневаги. Вочевидь, це відважне дівча з зачіскою новобранця таки справило на нього враження.

— Маємо інший план,— провадив Данило.— Ми викрадемо Дем’янича і перевербуємо його.

«Революціонери» мовчали, обличчя Зінкевича спохмурніло. Данило відчував, як від його допитливого погляду спина вкривається сиротами. Після того, як вони бачили Зінкевича в дії, хлопець був упевнений, що за найменшого сумніву цей милий недолугий «кореспондент» розрядить у нього обойму і навіть не моргне.

Але Данило вже почав свою партію, назад шляху нема.

— Скоро цісар прибуде на прем’єру опери «Велична звитяга»,— повільно вимовив Зінкевич.— З ним буде й Дем’янич — вони майже нерозлучні. Це гарний шанс підібратися до нього.

— Чудово,— кивнув Данило.— Можете на нас розраховувати.

Лейла лежала на спині, і власні руки, що спочивали поруч на матраці, здавалися їй чужорідними предметами. Груди наче стискали сталеві обручі: дівчина важко і глибоко втягувала вологе повітря підземелля, але не могла надихатися. Лейла не відчувала ані страху, ані болю, як і тоді, коли вперше вбила людину. Тоді її поглинула непереборна, всеосяжна, чорна як смола порожнеча, і це почуття їй навіть сподобалося. Але цього разу їй здавалося, що померла вона сама. Померла тоді, коли зірвала брудне простирадло і побачила мертве тіло Мака.

Вона геть утратила лік часу. На голову тиснув тупий настирливий біль. Дівчина сіла на ліжку і витягла шухлядку трюмо, щоб знайти знеболювальне. Раптом пальці намацали щось гладеньке. Лейла витягла феротип, що його колись зробив на Михайлівській австрійський кореспондент.

Лейла, Мак, Матей і ще кілька вигнанців бешкетували на площі. Сміялися. Далекий безтурботний час. Час до перших смертей.

Лейла витягла олівець і закреслила хрестом усміхнене обличчя Мака. Потім ще одного товариша. І ще одного. А тоді своє. Олівець випав з тремтливих пальців.

Їй не пробачать. На неї чекає суд. Суд вигнанців — фактично військовий трибунал. Але що можуть зробити з вигнанкою інші вигнанці? Чи залишилося на світі бодай щось, здатне її налякати? Тортури, зневага, ненависть? Вона вже переживала це. Смерть? Вона її не боїться. Найгірше вже сталося.

Лейла схлипнула. Їй так кортіло все пояснити! Відколи її витягли з клятого Оздемірового льоху, де вона мала загинути, вона більше не почувалася живою. Все здавалося нереальним, викривленим. Те добре, що було в ній, зникло, натомість щоразу, натискаючи на спусковий гачок, кидаючи ніж і спостерігаючи, як людська постать падає і більше не підводиться, вона не відчувала нічого, окрім азарту. Весь цей світ здавався звичайною комп’ютерною грою, адже які нині можуть бути дирижаблі, який Леобург, які смерті посеред вигаданого міста? Це лише гарні декорації, на тлі яких вона геть утратила орієнтири. А тоді вона побачила Мака. Побачила Давида. Обпечену людську плоть, з якої стирчали гострі білі кістки. І тепер у якій би реальності Лейла не опинилася, їй не забути ніколи мертвих тіл її побратимів і стогонів їхніх жінок і дітей. Вона пірнула в цей світ з головою і втопилася в ньому. Леобург раптом став найреальнішим з