Читати книгу - "Все королівське військо"

— Усе там робиться точнісінько так само, як і тут, у нас,— відказав я.

— Атож,— мовив Джім Медісон, тоді вийняв з кутика рота слизький, пожований і заслинений недокурок двадцятип’ятицентової сигари, оглянув його і, простягши руку вбік, кинув у велику бронзову плювальницю, що стояла на зеленому й волохатому, немов порослому конюшиною, килимі — такому собі квітучому оазисі серед бруду та безладу чотириповерхового редакційного будинку.— Атож,— повторив він, провівши недокурок очима.— Одначе ти виїдеш звідси і поїдеш туди.

Отож я вирушив до Мейсон-Сіті своїм «фордом-Т», і міцно зціплював зуби, їдучи по пральній дошці, і хапався за колонку керма, коли машину заносило в глибокій пилюці,— і все те було дуже давно.

Я дістався до містечка пополудні і зайшов до «Кафе Мейсон-Сіті. Домашні страви для дам і джентльменів», з вікнами на площу, де однією рукою набирав на виделку смаженої шинки з картопляним пюре та зеленню, а другою відбороняв від семи чи восьми мух кусень солодкого пирога.

Потім я вийшов на вулицю, де в затінку піддашків з гофрованого заліза куняли собаки, і в кінці кварталу натрапив на лимарню. На лаві перед нею ще лишалося де сісти одному, тож я сказав «добридень» і приєднався до товариства. Я був років на сорок молодший за тих людей, але подумав, що й мої руки встигнуть так само набрякнути, вкритися рудими плямами і обхопити головку горіхового ціпка, поки котрийсь із них озветься хоч словом. У такому містечку, як Мейсон-Сіті, лава перед лимарнею є — чи принаймні була двадцять років тому, поки туди ще не проклали бетонку,— тим місцем, де Час підупадає на ноги і, мов старий гончак, знеможено лягає долі, вже й не пробуючи звестися. Тим місцем, де сидять і чекають ночі й атеросклерозу. Місцем, на яке впевнено дивиться тамтешній трунар, знаючи, що з таким запасом роботи на майбутнє він без шматка хліба не залишиться. Та коли сидиш на тій лаві серед ясного дня наприкінці серпня, разом з місцевими дідами, то здається, що ніколи нічого не буде, і твого власного похорону теж, і сонце сяє з неба, і жодна тінь не перебіжить по залитій світлом пилюці, де, коли довго на неї дивитися, замерехтять міріади дрібнісіньких, схожих на скалочки кварцу блискіток. А діди сидять, обхопивши зашкарублими руками головки горіхових ціпків, і випромінюють якісь метафізичні флюїди, що перевертають усі звичні категорії. Час і рух перестають існувати. Усе видається милим, смутним і далеким, ніби ти надихався ефіру. І ти сидиш там, серед тих старих богів, у цілковитій тиші, яку порушує тільки хрипкий віддих того, в котрого астма, і чекаєш, коли вони вийдуть із свого осяяного сонцем олімпійського відчуження і з незаздрою, насмішкуватою поблажливістю провидців скажуть своє слово про грішні діла простих смертних, що й далі б’ються в тенетах буденних трудів. «Я бачив, Сім Сондерс нову клуню поставив». А на це: «Еге, дехто гадає, що гроші — то полова». І ще: «Еге ж».

Отож я сидів і чекав. І ось обізвався один, докинув слово другий, а там і ще один мовив: «Еге ж». Я ще трохи почекав, бо знав своє місце, а тоді сказав:

— Чув я, нову школу будуватимуть.

Потім знову почекав, доки мої слова геть звітряться, наче я й не казав нічого. І тоді один з них зронив на суху землю бурштиновий плювок і промовив:

— Еге, та ще й, кажуть, парою топитимуть.

А Другий:

— Від тої пари дітлахи на легені слабують.

І Третій:

— Еге ж.

А тоді й Четвертий:

— Та ще чи збудують.

Я поглянув через площу на годинник, намальований на вежці окружної управи,— годинник, яким вимірювали свій час ті діди,— і почекав. Потім спитав:

— А що їм заважає?

Відповів Перший:

— Старк. То все він, Старк.

І Другий:

— Еге, все отой Старк.

І Третій:

— Таке велике цабе стало, аж штани тріщать. Допалося до корита, то й з ногами туди. Аж штани тріщать.

І Четвертий:

— Еге ж.

Я почекав, тоді мовив:

— Кажуть, він сватає їм дешевого підрядчика.

А Перший:

— Еге, дешевого підрядчика, і щоб той навіз сюди чорнопиких.

І Другий:

— А білі хай сидять без роботи. Отаке будівництво.

І Третій:

— А ти б захотів робити разом з чорнопикими? Та ще й з чужими чорнопикими? Хоч там школу ставити, хоч нужника. Як воно тобі?

І Четвертий:

— Білим теж треба роботи.

І знов Перший:

— Еге ж.

Еге ж, сказав я собі подумки, то оце так воно. Адже Мейсонська округа — край дрібного білого фермерства, і негрів там не люблять, особливо чужих негрів, а своїх у них не багато.

— А що ж вони вигадають на тому дешевому підряді? — спитав я.

І Перший відповів:

— Не вигадають і на те, щоб привезти сюди всіх отих чорнопиких.

— А білі сидітимуть без роботи,— докинув Другий.

Я помовчав для годиться, потім підвівся і сказав:

— Ну, мені треба рушати. Бувайте здорові, панове.

Один з дідів звів на мене очі, так наче я щойно прийшов, і запитав:

— А ти сам де робиш, синку?

— Ніде,— відказав я.

— Нездужаєш, чи як? — поцікавився він.

— Та ні,— сказав я.— Просто не тягне до корита.

І це щира правда, подумав я, вже йдучи назад вулицею.

Подумав і про те, що згаяв уже досить часу й тепер любісінько можу піти до окружної управи й розжитися там на матеріал для статті, якої від мене чекають. Бо сидіння на лаві перед лимарнею — не той спосіб, у який має здобувати потрібні йому відомості справжній газетяр. Нічого такого, що може придатися для газети, там не почуєш. Отож я подався до окружної управи.

Великий вестибюль був порожній і темний, чорний лінолеум на підлозі геть вичовганий, аж горбкуватий і хвилястий, а в сухому, просякнутому курявою повітрі стояла така тиша, що, дихаючи нею, ти, здавалося, вбирав у себе останні, всохлі до ледь чутного шепоту відголоски всіх тих розмов, гучних і тихих, які точилися там протягом сімдесяти п’яти років. Та ось за прочиненими дверима, в глибині вестибюля, я побачив кімнату, де сиділи люди. Над дверима видніла бляшана табличка з майже вицвілими літерами. Але ще можна було розібрати: «Шериф».

Я зайшов до тієї кімнати. На твердих