Читати книгу - "Століття"

Ось чому варто було б увійти в століття і через психоаналіз.

5 травня 1999 р.

7. Криза статі

Говорити про психоаналіз? Знову? Усе ніби сказано, ми спізнилися, психоаналітики самі по собі живуть і говорять. Тож моє питання буде дещо розмитим, порівняно з тими, що їх філософія зазвичай ставить психоаналізу, постійно псуючи собі настрій. Коли Маларме намагався підбити підсумок ХІХ століття, тобто свій поетичний підсумок, він запропонував таку формулу: «Ми доторкнулися до вірша» [On a touché au Vers]. Отож я спробую з’ясувати, чи вдалося нам у ХХ столітті доторкнутись до статі [sexe]. У пошуках відповіді я звертаюся до психоаналізу: чи розкрив він у нашому столітті думку й трансформацію людської сексуальності так, щоб для нас відкрилась інша обіцянка існування? Я прошу його сказати, підсумувати, що сталося з нами в контексті статі.

Гадаю, в цьому питанні варто відштовхуватися від Фройда. Щодо зв’язку думки й статі, того, що треба назвати неминучою сексуалізацією бажання думки, Фройд учинив справжню інавгурацію, засновану на його особистій мужності. Ми застосуємо до нього наш іманентний метод. У чому Фройд відчуває себе відповідальним щодо сексуальності? Чи вважає себе провідником розриву в реальному статі [le reel du sexe], навіть по той бік переступання якихось моральних чи релігійних табу? Чи має тремку переконаність, що він таки торкнувся статі, у тому розумінні, у якому після Гюґо торкнулись вірша? Щоб з’ясувати це, прокоментуємо чотири уривки зі збірника «П’ять клінічних випадків»[65], тексти якої були написані у 1905-1918 рр.

На мою думку, ця збірка — одна з найголовніших книг століття. Шедевр у всіх смислах: винахідливість, сміливість, літературна майстерність, захопливий розум. Ці тексти можна читати й як чільний витвір людського духу, творіння, не позбавлені дивовижної очевидності, вільні від інтересу, який закидають психоаналітичним розумуванням. Окрім того, доволі прикметно, що попри тисячі спроб, до яких вдавались люди великого таланту, жодна оповідь клінічного випадку, жодне транслювання окремих аналітичних процесів так і не спромоглися дотягнутись до цих п’яти розвідок Фройда. Можемо твердити, що перед нами безповоротні випадки, — чи йдеться про істерію у випадку Дори, нав’язливий невроз «людини зі щурами», фобію маленького Ганса, параною президента Шребера або межовий стан неврозу і психозу «людини-вовка». П’ять досліджень, видобутих із загалом невтішного матеріалу продуктів несвідомого, постають як наше «вікопомне надбання». Увічнення зневаженої куховарні людського характеру вимагало неабиякої витривалості й генія.

Тож цілком доречно було б запитати, як у «П’яти клінічних випадках» Фройд розцінює власне дерзання перед реальним статі чи перед ментальною генеалогією сексуальності або ж як він розглядав зустріч (у постановці якої він виступає першим суб’єктом) думки й статі, «віч-на-віч», що не набуває форми моральної інквізиції, а досліджує визначальний вплив реальних перетворень статі насамперед на організацію думки, а не на більшу чи меншу здатність думки контролювати сексуальний потяг.

Почнемо з тексту, взятого з передмови до випадку Дори. Він датується 1905 роком, як і перша російська революція, та, яку більшовики згодом назвуть «генеральною репетицією» (Жовтневої революції 17-го).

У цій історії хвороби, в яку я вимушений ввести обмеження у зв’язку з лікарським обов’язком зберігати таємницю і через несприятливий збіг обставин, з усією відвертістю обговорюватимуться сексуальні стосунки, своїми справжніми іменами називатимуться органи й функції статевого життя. Цнотливий читач на основі моєї оповіді може легко дійти до переконання, що я не посоромився говорити з юною особою жіночої статі на цю тему такою мовою. Ймовірно, я маю тепер захищатися й від такого закиду. Але я просто вдаюся до права гінекологів (хоча й набагато скромніше) і пояснюю як появу однієї з ознак перверзної і дивної хтивості те, що хтось може випадково сприйняти за гарний засіб для збудження або задоволення сексуальної жадоби.

Цей текст, присвячений темі, яка нас цікавить, і справді дуже насичений. Тут Фройд висловлює гостре усвідомлення перемін, запроваджуючи їх у контексті статі й сексуальності. Водночас турбота про захист, сказати б, «суспільного» типу, поєднана, без сумніву, з несвідомим опором, штовхає його до непроаналізованого заперечення, яке б, звичайно, не залишилось непоміченим, якби йшлося про когось іншого. Річ у тім, і нам відомо це з тих чи інших проявів, що одна з величних рис Фройда (як, зрештою, і Кантора, можливо, третього інтелектуального джерела ХХ століття разом із Леніним і власне Фройдом) полягає у спробі творити, попри власні переконання, й надати сексуальності — за обширом її наслідків на думку — такого розмаху, до якого сам він зовсім не був готовий, до якого навіть мав лише спонтанну антипатію. Так само Кантор у царині математики, торкаючись нескінченності й відмовляючи їй у піднесеному зв’язку з Єдиним [l’Un], пішов проти власних теологічних переконань.

Якщо ми будемо рухатися від явного до неявного або від усвідомлених тез до несвідомих операцій, текст Фройда повідомить нам чотири речі:

1. «Я лише називаю сексуальність такою, яка вона є, іменую об’єкти, пов’язані зі статтю, говорю відверто». Це зізнання видається дуже простим або самозрозумілим. Насправді за тогочасних умов воно — фундаментальне. Звісно, психоаналітичний винахід полягає в тому, щоб утримувати думку перед лицем сексуального як такого. Але істотно те, що тут ідеться не просто про питання пізнання. Як не переставав доводити Фуко, ніколи не було проблем із волею до «пізнання сексу», адже таке пізнання завжди було пов’язане з ефектами здатності контролювати тіло й, зокрема, тілесні стосунки. Особливість Фройдового підходу в тому, що зіткнення [face-à-face] із сексуальним належить не до режиму знання, а до режиму іменування, втручання, того, що він називає «відвертим обговоренням», власне, намагаючись від’єднати ефекти сексуального від будь-якої суто когнітивної оцінки і, як наслідок, від будь-якого підпорядкування владі норми. З такого погляду, засвідчення «онтології» сексуального (сексуальне як воно є, «органи і функції») добре підтримує емансипацію судження. Мало-помалу, хоче він того чи ні, психоаналіз супроводжуватиме занепад визначених норм, завдяки яким організовувалось знання сексуальності. Тобто в думці, у зіткненні — як у «не-знаному»