Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

Надвечір я вивів із гаража свого “фольксвагена” і підвіз Дороті додому. Зупинився за квартал від її будинку.

IV

Це був той рідкісний випадок, коли обід у загальнодоступному місці виявився не позбавленим приємності. “Айстра” вдало зіграла з командою цього провінційного міста. Я гукнув Боба, і ми прибилися до заштатної кав’ярні зі смугастими тентами над відкритою терасою і мальовничим пейзажем довкола.

Боб старанно поїдав свій біфштекс (щодо їжі — він завжди дуже сумлінний). Страви були смачні й добротні. У невеличких сільських кав’ярнях, провінційних рестораціях, де полюють за кожним клієнтом, як правило, готують старанніше. Ця риса притаманна всім аутсайдерам — пнутися геть із шкіри, аби вибитися в коло більш респектабельних.

Здолавши біфштекс, Боб витяг з кишені піджака згорнуту спортивну газету. Останнім часом він виявляв підвищений інтерес до будь-яких публікацій про нашу команду.

— Усі б’ються над загадкою нашого злету, — закинув Боб.

— Читав.

— Коментатор Меллоуен стверджує, що всьому причина — нова система тренування, яку ви, шеф, запровадили…

— Мабуть, він має рацію… Інакше, як би ми вигравали!

— “Де висота, погрожує там прірва”, — буркнув Боб. Я ледь не похлинувся соком.

— Ти що, хлопче, взявся за штудіювання Шекспіра? Чи, може, готуєшся до іспиту на звання магістра?

Боб, сопучи, змовчав. Я здогадувався, від кого саме він чув цю цитату. Сентенціями з творів великого співвітчизника був нашпигований Крістофер Мейєрс — мій давній знайомий і до певної міри цриятель. Наскільки це можливо між діловими людьми.

Саме він рекомендував мені Боба. Крістофер тримав невелике, але досить відоме пошукове бюро. Причини, з яких він волів спекатися Крихітки, були банальними. Боб перевищив міру захисту і вколошкав людину, у якої треба було тільки поддубатися в шухлядах столу.

Загалом вдача і здібності Боба цілком задовольняли мого приятеля. Закінчивши свою спортивну кар’єру професійного борця, Боб опинився перед проблемою, яким чином далі заробляти на життя. Тут і нагодився Крістофер. Він часто добирав кадри саме з такої категорії людей. Окрім ідеального фізичного здоров’я, знадобилася і Бобова природна спостережливість, впертість і небалакучість. Боба вирізняла ще одна риса, досить рідкісна серед людей значної фізичної сили і комплекції, — він був злостивий і здатний застосувати свою міць з найменшого приводу. Мабуть, це і стало причиною краху його кар’єри приватного детектива. Проте, на відміну від багатьох роботодавців, Мейєрс не просто виставив співпрацівника-невдаху за двері, а потурбувався про його найближче майбутнє. Так Крихітка опинився у мене.

— А знаєш, Боб, здається, фортуна повернулася до нас лицем. Чи ти маєш інші міркування?

Успіхи команди були несподіваними насамперед для мене. Бо хто ж, як не я, знав, що ніяких тренерських таємниць немає. Але хотілося знати, що думає з приводу останніх подій Боб. Точніше, не що думає, а що знає.

— Думаю, що тут не обійшлося без Неша. Надто вже різко ми подерлися вгору.

— Аякже! Він же лікар. Психолог. Очевидно, його вплив на гравців дає неабиякі результати. Хлопці нарешті повірили в свої можливості.

Боб промовчав. Але, знаючи його, я зрозумів, що він зі мною не погодився. Це можна було пояснити відвертою недоброзичливістю, яка запанувала між ним і лікарем після того першого знайомства.

V

“…І ось ми знову бачимо “Айстру” в її кращій формі. Так, кращій. Це підтверджує ціла низка блискучих перемог. Тактична витонченість малюнка гри, ніби друге народження ветеранів команди, бурхливий натиск молоді — стиль сьогоднішньої “Айстри”…”

Дороті зазирнула у вітальню. На мерехтливому екрані бігали маленькі фігурки футболістів, і голос коментатора славив спортивні здобутки команди, за яку грав її чоловік, Пітер Хоок, і яку тренував її коханець Філіпп Мортон. Дороті знала, що саме зараз транслюється матч у Ліверпулі. Їй було самотньо і нудно. Пітер уже другий тиждень, як у від’їзді. І не те, щоб вона сумувала саме за ним, просто на душі було незатишно.

Дороті вмикала телевізор майже зразу, як прокидалася, він створював ілюзію наповненості цієї просторої квартири. Колись Дороті мріяла про дітей. Але Пітер вважав, що малечу можна завести, коли він кине грати й по-справжньому присвятить себе сім’ї. Тепер ця тема зачіпалася в розмовах все рідше. Пітер говорив, що скоро настане час прощання з футболом, і тому треба заощадити щось на подальше життя. Хоок був непоганою людиною. Дороті сприймала це розумом. Але чогось глибшого і міцнішого у неї до Пітера не було. Ніколи. Може, тому що раніше багато чуттів віддала Мортону. І відновлення зв’язку з ним наповнило ще більшою байдужістю стосунки з чоловіком. Пітер теж не скидався на закоханого юнака. Їй здавалося, що й одружився він, бажаючії хоча б у чомусь обійти Філіппа.

Вони починали грати майже одночасно, в одній команді. Філіпп був яскравішим. І щастило йому більше. У Пітера так не виходило. Доводилося брати чорновою роботою. Та Філіпп, незважаючи на очевидний успіх, зразу, тільки-но випала нагода, залишив поле. Спочатку це було незрозуміло, але потім Пітер дійшов висновку, що Філіпп виявився і завбачливішим. Повернувшись до Англії, Мортон мав неабиякий тренерський досвід, ім’я, а Пітер ще бігав за м’ячем. Тепер він це робив, виконуючи настанови Мортона-тренера.

“…На думку наставника “Айстри”, команда не вичерпала своїх можливостей, а тільки набула сталої форми. Що ж, побачимо, наскільки має рацію містер Мортон. До кінця сезону ще вісім турів. Чергову гру “Айстра” проведе наступної п’ятниці з лідером чемпіонату…”

Дороті закінчила протирати меблі й задоволено оглянула вітальню. Ці невеличкі домашні турботи наповнювали її почуттям потрібності. Тому вона не хотіла користатись послугами служниці, як більшість сімей її кола.

Дороті зателефонувала в Ліверпуль у “Морську хвилю” і попросила з’єднати з містером Хооком.

— Це я, Піт. Вітаю з перемогою! Бачила вашу гру по телевізору… Ти виглядав чудово… Ти чимось невдоволений? Щось сталося?.. Тоді мені просто здалося… Скоро повертаєшся? Не сердься, Піте, ти ж знаєш, що я слабо розуміюся на всіх цих тонкощах… Що ж, відпочивай… Не думала, що мій дзвінок буде таким невчасним… До побачення…

Дороті поклала трубку. Кілька хвилин розмірковувала над розмовою. Це стало маленькою традицією їхньої сім’ї — дзвінок Дороті після гри Пітера на виїзді. Але останнім часом їхні розмови ставали дедалі холоднішими. Дороті відчувала їхню непотрібність для Пітера, але не розуміла причини. Мабуть, він здогадується.

VI

— Привіт, Коротунчику! — забачивши у дверях могутню постать Боба, жваво озвався товстун Стів Маккензі,