Читати книгу - "Називай мене Мері..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чекати довелося два дні.
Тим часом особисто поїхала в «Ольвію» та познайомилася з Тітонькою Совою, яку насправді звали Тетяною Данилець.
— Знаєте, що таке Ольвія? — запитала, коли принесли каву.
— Щось пов’язане зі щастям, — кивнула Віра, розламуючи над чашкою довгастий пакетик цукру.
— Можна сказати й так, — собі Тітонька Сова цукру не сипала. — Я не звідти, — гойднула головою в бік вікна. — Очаків, чули?
— Навіть була один раз. У відрядженні.
— Історична Ольвія колись була там. Але не суть, — вона ковзнула поглядом по своїх нігтях, мовби перевіряючи, чи не сталося нічого з манікюром. — Назву фонду придумала я, бо теж колись перебралася в Київ, як то кажуть, за своїм щастям.
— Ви самі все це створили?
— Я не маю стільки грошей, — вона поправила окуляри. — Наколядувала, як кажуть. Ми під дахом такої собі «ТПФ», знайома назва?
— Щось чула. Банк наче?
— Є й банк, — вона зиркнула на нігті тепер уже іншої руки. — Товариство Промисловості й Фінансів, так зветься. Досить велика корпорація, інтереси в різному бізнесі, тут і на Заході. З Росією, до речі, вони стосунки розірвали відразу після Криму.
— Та мені яка різниця...
— Для довідки, — суворо відказала Тітонька Сова. — Ви ж з поліції.
— А не з політики, — підхопила Віра, народивши кострубатий каламбур. — Мене мало обходить, на чому та з ким ця ваша «ТПФ» робить гроші. Мені так чи інак нічого з них не перепаде. Отже, благодійний фонд «Ольвія». Троє дівчат з окупованого Донбасу, які в різний час зверталися до вас по допомогу. В чому вона полягає, до речі?
У голосі хазяйки кабінету почулися ніякові нотки.
— Ну, як то кажуть... — знову уважно роздивилася кінчики нігтів, — Чародіїв не існує, чудес ми тут не робимо. Про нас знають всюди, де є служби по роботі з внутрішніми переселенцями. Звісно, люди йдуть сюди з надією вирішити свої проблеми раз і назавжди. Не лише сюди, ви ж розумієте.
— Ближче до діла, будь ласка, — аж тепер Віра повільно розмішала цукор ложечкою. — Чим допомагаєте?
— Реєструємо кожного. Фотографуємо тут же. До речі, зверніть увагу на якість фото цих дівчат.
— Це має аж таке значення?
— Для нас — так. Їх робить син нашого спонсора, Андрій. Чудовий, оригінальний, своєрідний фотохудожник. Витрачає час на таке, не гребує.
— Мило з його боку. Андрія цікавлять лише молоді відвідувачки?
— Не треба іронії. Хоча... Ваше право, — вона махнула рукою, даючи зрозуміти Вірі її власну безнадійність. — Все заносимо в базу даних, котра є у відкритому доступі. До речі, Верига-молодший не просто фотограф.
— Як це?
— Фотохудожник. Відчуйте різницю. Ну, серед дівчат заразом шукає моделей. Запрошує на сесії, ще й гроші платить. Злочин?
— Ні.
— Дякую. Хоч щось у нас не злочин, — вона стисла губи, перевела на іншу тему. — Людина, яка до нас звертається, отримує одноразову фінансову допомогу незалежно від віку. Й не має значення, робив фото Андрій чи наша офісна працівниця. Власне, тут витрати закриває, як розумієте, наш спонсор.
— Яка сума?
— Три тисячі гривень.
— Не густо.
— Скажіть це матері двох дітей, яка там, — знову кивок за вікно, — залишила все. — Вона заговорила жорсткіше, вже не виправдовувалася, а мовби викладала правила поведінки на своїй території. — Ми не надаємо житла, але даємо адреси, де в принципі готові прийняти бездомних. Умови, як то кажуть, посередні. Зате дах над головою, є куди повернутися з роботи. А роботу ми так само пропонуємо — маємо контакти з різними службами, котрі допомагають з працевлаштуванням. Хто хоче — той працює. Кого не влаштовує — шукайте кращий варіант або чекайте.
— З моря погоди?
— Навіщо ви так? — Тітонька Сова похитала головою. — Всі дані, зібрані тут, розсилаються рекрутерам. Кожен, хто до нас приходить, зазначає в анкеті фах. Або — якої роботи хотів би. Ми моніторимо ринок праці, пропонуємо кандидатів. Час від часу комусь щастить.
Віра допила вистиглу каву одним великим ковтком.
— Непогано ви тут влаштувалися.
— Це ви про що?
— Та ось про все це, — вона обвела рукою перероблений з кімнати кабінет. — Багатий дядя дає зарплату, відкупається прийнятними для себе сумами й гордий із власної рятівної місії. Ви, Тетяно, по суті своїй посередницька контора. Благодійність — оті самі три тисячі в одні руки. Дев’яносто три євро. І під офісом черг нема, за ці гроші не б’ються. Значить, не так уже й широко відомо про «Ольвію». Знати б, що тут кожному біженцю гроші дають, навіть раз, не більше — винесли б двері й вікна і каменя на камені не лишили б, хіба ні? — наразившись на вороже мовчання, щільно стулила губи, тепер теж говорила жорстко: — Не візьму гріх на душу. Не казатиму, що ваша «Ольвія» — чиєсь гарне прикриття.
— І що ж прикриваємо?
— Поки не знаю. Але якщо дізнаюся й зможу довести — сюди прийдуть інші люди. Поки працюйте, як завжди.
— Коли так, вам, мабуть, краще переговорити з Веригою.
— А це хто?
— Голова правління групи «ТПФ». Верига Анатолій Євгенович.
— Ага. Тато вашого позаштатного фотографа-волонтера, Вериги-молодшого.
Тітонька Сова зітхнула й похитала головою.
— Це стосовно незрозуміло якого прикриття. Я зверталася до різних багатих та впливових. Відгукнувся лише він. За вашою поліцейською логікою, міг мати в цьому всьому, — тепер настала її черга обводити кімнату рукою, — свій лихий інтерес. Ми ж, як ви, Віро Павлівно, мудро здогадалися, лише посередницька контора.
Відсунула порожню чашку на середину столу, підвелася.
— Неодмінно знайду час та познайомлюся з паном Веригою. Нагадаю, що лише в Києві десятки подібних благодійних фондів, створених для підтримки тих, хто тікає від війни. І зауважу: лише ті, хто звертається до закладеної ним «Ольвії», зникають, аби знайтися мертвими й скаліченими.
Тітонька Сова не підвелася — рвучко підскочила.
— Не пересмикуйте! Це гра з фактами! Підганяєте задачку під відому тільки вам відповідь!
— Я лише озвучила очевидне, — спокійно сказала Віра.
Й подумала тоді: один-нуль.
5
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.