Читати книгу - "Позивний Бандерас"

– Хлопці, давайте швидше! – прокричав Аслан.

Льоха залишався стояти на колінах, не у змозі поворухнутися. Його немов паралізувало, як у страшному сні, коли все усвідомлюєш, але вдіяти нічого не можеш.

Сама думка, що він убив власну тітку, свердлила мозок. Мертва тьотя Катя продовжувала дивитися на нього із задимленої маршрутки мертвими блакитними очима, наче з докором. Льоха, який більше не міг витримати цього погляду, різко підвівся й помалу позадкував. Він випустив автомат, і той упав на курну дорогу. Аслан почув брязкіт і побачив перелякане обличчя Льохи.

– Ти чого, хлопче? Усе на укрів спишуть,– посміхнувся кадировець.

Але Льоха вже нічого не чув і не бачив. Він лише відчував, що його серце калатає з шаленою швидкістю. У вухах звучали останні слова тітки: «Альошо! Альошо!». Льоха скрикнув, щоб заглушити голос тьоті Каті, затулив руками вуха і щодуху побіг у поле.

– Стій, наволоч! – гукнув Аслан, зрозумівши, що Льоха втікає.

За мить кадировець підхопив автомат і пустив чергу по дезертиру. Льоха впав, але підвівся і знову побіг полем.

– Хлопці! Не можна його відпускати! – волав Аслан.

Кирпич і Толик миттєво полишили речі загиблих і теж відкрили вогонь по втікачу. Льоха, не зважаючи на постріли, біг далі. Висока трава заважала йому, ноги плутались у купині, він падав, але щораз підводився і знову біг. Кулі свистіли поруч, за якісь міліметри. Він уже бачив рятівну галявину, куди можна було б стрибнути, але раптом неподалік вибухнула міна, піднявши великий фонтан жовтої глини. Вибухова хвиля жбурнула Льоху в повітря і з силою відкинула вбік. Стрільба припинилася. Льоха відчував страшенний біль у нозі та плечі, куди, напевно, влучили осколки міни. Але найбільше боліло серце. Задихаючись від цього болю, Льоха знепритомнів.

Бандерас. Арешт друга

Льоха знову запалив, підкуривши від моєї запальнички.

– Це все Ходок – покидьок! Він на маршрутку навів,– емоційно намагався виправдатись Льоха, очима шукаючи у мене підтримки.

Я мовчки сидів та перетравлював почуте. Складно навіть уявити, що в таку пекельну ситуацію може потрапити людина в реальному житті.

– То це ти записку в наш табір передав? – здогадавсь я.

– Так,– зізнався Льоха.– Ірину попросив. Вона мене з того світу витягла. Без неї я давно б сконав.

– А тітку твою вже ніхто не витягне! – зірвалося в мене з язика.

– Це все Ходок! Передав, що у маршрутці укри їдуть,– знову завів своєї Льоха.

– Отже, якби я в маршрутці їхав, ти б не засмутився? – запитав я, дивлячись просто в очі колишньому кращому другові.

Льоха, не витримавши погляду, винувато відвів очі.

– Що тепер зі мною буде? – пригнічено запитав він.

– Доведеться тебе заарештувати,– відповів я.– Потім усе вирішить трибунал.

– Мені вже байдуже,– приречено мовив Льоха.– Тільки батькові поки що про маршрутку не кажи. Я сам скажу. Потім.

Він зробив надзусилля, сів і почав зашнуровувати берці. Я хотів був йому допомогти, але Льоха рукою зупинив мене, даючи зрозуміти, що впорається сам.

Дивлячись на Льоху, я думав про те, чи маю я, особисто я, право його засуджувати. У чомусь він був правий. Якби я не втік із Веселого, то, напевно, після звільнення з тюрми, пішов би разом із Льохою захищати російськомовний Донбас. Безсовісна пропаганда, що ллється з російських каналів, мов помиї з відра, загидила б і мій мозок. Адже саме у війну проти фашистів ми ще дітьми гралися на вулиці. А в школі нам прищепили особливу ненависть до бандерівців. Тож підняти людей на боротьбу проти нової коричневої чуми було неважко. До того ж, із початком війни, люди, які працювали на шахтах, залишилися без заробітку. Треба ж було якось заробляти, а в ополченні добре платили. І, звісно, їм пообіцяли світле майбутнє після нової великої перемоги. По-людськи мені хотілося заспокоїти Льоху, адже він-таки зрозумів свою помилку. Але професійний військовий у мені промовляв, що Льоха тепер ворог, який скоїв страшний злочин. І немає йому ніякого виправдання!

Індіанець. Знаходження Коваленка

«На війні все просто – або ти ворога, або ворог тебе!»,– казав мені дідусь, коли я ще пішки під стіл ходив. Тоді я вірив дідусеві, пишався ним, захоплено розглядав його бойові ордени та медалі. Особливо дід пишався орденом Бойового Червоного прапора, медаллю «За взяття Будапешта» і гвардійським значком. На вулиці ми сперечалися чий дід кращий і в кого з них нагород більше, та гралися в наших і фашистів. Удома дивилися фільми про війну, захоплювалися військовими детективами. З дитинства я мріяв опинитися на справжньому полі бою, де мужні та сильні воїни захищають рідну землю ціною власного життя. Дивляться у вічі ворогу і самій смерті. І ось я на війні. Але на цій війні зовсім не просто, бо вона незвичайна. Вона неначе є, але немовби її й немає. І назва в неї на три літери – АТО, антитерористична операція. Чому? Тому, що комусь із політиків так вигідно. Ловлять рибку у цій каламуті. Чим мутніше, тим для них краще. Але у нас із Мореманом тут швидше за все операція на інші три літери АДО, антидиверсантська операція. Ми з ним рачки вже годину досліджуємо небезпечну лісосмугу, щомиті ризикуючи життям. Хоч як її називай, а війна – це війна!

Я помітив, як Мореман зупинився, заслухавшись співом пташóк. «Зовсім юнак,– подумалося,– мовби не на завданні, а на прогулянці». Я схилився над травою і ледь не скрикнув од радості. Ось воно – те, що ми шукали. Я зробив Мореману знак, і він швидко опинився поруч.

– Цим він маскувався,– я підняв із трави зламану кленову гілку й показав її Мореману.

Поряд на траві лежало ще кілька зламаних гілок. Трава під кленом була прим’ята. Я ліг на траву, дістав оптичний приціл і побачив перед собою дорогу до села, яка звідси чудово проглядалася.

– Звідси він стріляв,– упевнено проказав я. Мореман заходився шукати гільзу від СВД.

– Кожного разу дивуюся, Індіанцю, як ти так усе знаходиш.

– Поживеш із привидами, як я – теж навчишся.

– З якими, у біса, привидами?! – здивовано глипнув на мене Мореман.

Я ж казав – зовсім юнак! Йому що не скажи – повірить. Тепер точно Говерлі розповість, буцімто я знаюся з нечистою силою. Будуть мене розпитувати, що й до чого. Замість відповіді я вказав Мореману на кущі, за якими ледь виднівся край залізного КУНГа5,