Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

видавництво, яке видало її підручник англійської. Замислилася, що краще: спершу туди зателефонувати, чи відразу поїхати. Обрала друге. Із досвіду Лінка знала, що найкраще все перевіряти особисто. Телефоном легко когось збути, зате це набагато складніше зробити з тим, хто вже стоїть перед тобою. Щоправда, фірма знаходилася на околиці Варшави, але нічого не вдієш. Та й цікаво, зрештою, як виглядає таке видавництво.

Вона вийшла з автобуса на кінцевій. Пейзаж тут був доволі химерний: незрозуміло, чи то вже село, чи ще місто. Поруч із виробничими приміщеннями тулилися старі, поруйновані хати. А посеред усього цього, оточений паркінгом, ущерть заповненим автомобілями всіх кольорів веселки, стояв гігантський офісний центр.

Лінка увійшла досередини. На інформаційній таблиці відшукала назву видавництва й ліфтом піднялася на восьмий поверх. Отже, це тут. Що ж, гаразд. Відразу біля входу побачила ресепшн, де сиділа вродлива струнка білявка у світлому піджаку.

— Доброго дня, — несміливо привіталася Лінка. — Я шукаю... Це ж видавництво, правда? Я б хотіла поговорити з ким-небудь із редакції.

— Ви домовилися про зустріч? Із ким саме?

— Ні... Я молодий журналіст. І пишу таку статтю... Про підручники, — пояснила вона вже сміливіше.

Дівчина здавалася симпатичною. Але в цю мить задзеленчав телефон і та, вочевидь, мусила залагодити якусь справу, бо мовчки вказала Лінці на червоний диванчик, аби та сіла й почекала.

Лінка із цікавістю роззиралася навколо. Крім дівчини на ресепшені тут нікого не було. Зате стояла вітрина з підручниками, які Лінка знічев'я почала розглядати. Час минав, і їй уже ставало нудно. За мить її проминуло кілька сміхотливих жінок, які виходили з офісу. Нарешті дівчина поклала трубку, але про Лінку вочевидь забула, бо заходилася надсилати якісь есемески.

— Пробачте, — це найгірше в журналістському фахові, чи принаймні спробі побути журналісткою. Весь час доводиться когось про щось прохати й перепрошувати, що морочиш голову.

— Ах, це ви, я й забула. А з якої ви газети?

— Я веду журналістський блог.

— Ага. Ну, тоді я не впевнена, чи хтось матиме час із вами поговорити. Тут усі переважно зайняті. Хіба що впіймаєте когось під час ланчу. Здається, щойно кілька дівчат виходили до їдальні. Це на першому поверсі. Якщо поквапитеся...

Лінка подякувала, швидко сіла в ліфт і спустилася долу. На скляних дверях їдальні висіло меню: «Страва дня: пангасіус а ля лосось». Гм... це що, пангасіус, пофарбований у рожевий колір? «Вегетаріанська страва: пиріжки з родзинкою». З однією?

Вона відразу впізнала цю групку. Четверо молодих жінок сиділи й жваво перемовлялися. А Лінка зніяковіла. Вона не знала, як їй подолати несміливість. Глянула на їхні тарілки. На них майже нічого не залишилося. Треба було поспішати.

— Перепрошую, — тихо сказала вона. Лінка знала, як виглядає: немов нещасна, залякана дитина в поцерованому светрику. А ці дівчата були такі вичепурені. Звісно, коли працюєш у видавництві, слід мати елегантний вигляд. Ну, але вони мали на це гроші. — Я... — голос загубився десь у горлі, Лінка ще раз перевела подих, — я — молода журналістка... Веду журналістський блог. І хотіла б поговорити з вами про підручники, — одна з жінок здавалася дуже суворою й коли глянула на Лінку, дівчина трохи злякалася. Втупилася в кулончик на її шиї й нервово проковтнула слину.

— Я мушу йти, у мене зустріч, — озвалася та. Її голос на диво пролунав приємно й дружньо. — Але, може, дівчата трохи з тобою погомонять? Як тебе звати?

— Халіна Барська, — пробурмотіла Лінка.

Залишилася тільки одна дівчина, решта теж ушилися, сказавши, що зараз у них якась телеконференція.

— То про що б ти хотіла запитати? — озвалася вона дуже привітно. У неї було довге темне волосся, та сама дівчина була худенька й маленька на зріст, чи не нижча за Лінку.

— Мені цікаво, чому підручники англійської такі дорогі. Учні часто не можуть собі їх купити, бо ці книжки дорожчі за інші. Чому?

Лінка витягла блокнот і ручку, їй здавалося, що так вона виглядатиме поважнішою.

Молода редактор засміялася.

— Уяви, що ти не перша, кого це цікавить.

А тоді Лінка отримала не коротке пояснення, а прослухала цілу лекцію. Про те, скільки платять авторам, скільки коштують фотографії, ілюстрації, авторські права на тексти й додаткові мультимедійні матеріали.

— То що, тебе це здивувало? — спитала дівчина договоривши.

— Певне, що так, — відказала Лінка. — Мені б ще це все тепер переварити.

Дівчина знову засміялася. А тоді сказала, що має вже йти й залишила Лінці електронну адресу, щоб Лінка надіслала їй статтю. Побажала успіхів, а прощаючись, додала:

— Я б на твоєму місці зачепила таку тему: чому люди витрачають купу грошей на свята або лахи й нові телевізори, але шкодують на підручники для дітей?

Лінка поверталася додому мов на крилах. Вона вже наперед знала, що напише. Коли чекала на зворотний автобус, зателефонував пан Антоній. Лінка перелякалася, чи не сталося щось. Відколи минулого року старенький потрапив до лікарні, дівчина постійно хвилювалася.

— Пане Антонію? Щось трапилося? — почала розмову, як завжди.

— Нічого не трапилося, нічого. А що ти так непокоїшся через старого Антонія? Таке порохно, як я, вже й земля не приймає.

— Не жартуйте так! — обурилася Лінка.

— Я дзвоню, бо ти шукала роботу. У нас тут є така кав'ярня, куди ми завжди ходимо зі Стасею, от і нині завітали на чайок, і там висіло оголошення, що вони шукають помічницю. Я побалакав із власницею, зрештою, я її знаю відмалку. Вона нещодавно відкрила цю кав'яреньку разом з подругою, але та отримала якусь закордонну стипендію й на півроку поїхала до Америки. Тому вона тепер когось шукає, бо й сама пише дисертацію й не може весь час просиджувати в кав'ярні. Це дуже приємне місце, а ти ж, здається, любиш каву...

— Пити люблю, а от готувати не дуже, — пожартувала Лінка.

— Для тебе це ідеальний варіант: тричі на тиждень, по обіді, платить вона десятку за годину. Здається, скрізь такі розцінки.

— А що доведеться робити? — невпевнено запитала Лійка. — Щось іще крім кави?

— Та наче нічого такого, у них там є якісь солодощі, тістечка, бутерброди, нескладні страви, але ж це не якийсь-там ресторан...

Шукаючи роботу, Лінка завжди знала одне. Боже, зроби так, щоб не довелося нічого готувати на кухні. Бо Лінка мала, так би мовити, дві ліві руки.