Читати книгу - "Диваки і зануди"

дерева, натягнувши ковдру на самі вуха, і мене тішило те, що по шибках вистукує дощ, у кронах дерев шумить вітер, а надворі бушує негода. Мама пекла хліб, тож у всьому будинку витали пахощі фенхелю та ганусу. Інґве сидів біля столу, випроставши ногу із загіпсованою ступнею. Він заповнював папери для страхової агенції, веселенько насвистував і слухав прогноз погоди, де обіцяли затяжні дощі, вітер і похолодання. Дідусь правив їм на кухні за товариство, гортав засмальцьовані сторінки запилюжених кухарських книжок і за кожним ударом годинників давав собі в носа щигля.

Добре, що більше нічого не сталося. Очевидно, демонята пішли у відпустку. Мабуть, і вони повинні відпочивати. Чом би й ні?

Єдине, що порушило спокій, так це дзвінок Катті. Солодким голоском вона защебетала у слухавку, запросила мене на вечірку в понеділок і спитала, чи не хочу я піти з нею в кіно. Я подякувала за вечірку і відмовилася від кіно. Їй це не сподобалося, і вона заявила, що запросить у кіно Ісака. Я уявила собі Катті, яка запускає свого гостренького язика в його русявого чуба. Та біс із нею!

Я зайшла на кухню, щоб угамувати бурчання в животі зеленим чаєм та хрумкими сирними паличками. Дідусь уже відклав убік довгі аркуші паперу, списані рецептами, і втупив погляд у негоду за вікном, яка, здавалось, ніколи не вгамується.

— Завтра, мої любі, випогодиться, — сказав він співучим голосом. — Тож ми поїдемо за місто.

— Ха-ха, — відповів дощ стукотом у шибку.

Я прокинулась від того, що хтось гладив мене по щоці. Наді мною схилилося веснянкувате обличчя.

— По-ра-вста-ва-ти-го-лу-бонь-ко, — проспівав він мені на вухо. — Глянь, яке надворі сонце!

Сиві вуса лоскотали мені шию. А його очі немов світилися блакиттю, як вода в затоці, бухті й морі. Я навіть забула розсердитися, що мене збудили і розігнали мої сни. У дідуся був гортанний голос, а тепленький вітерець ворушив штори.

— Допоможи-но мені зібратися, дитинко, — сказав він.

Звичайно.

Я полізла на горище — та й ну порпатися в ящиках і картонних коробках, що ми туди знесли. Мені пощастило знайти більшість того, що він просив: палицю зі срібним руків’ям у формі вовчої голови, фетровий капелюх кремової барви з прим’ятими крисами, сорочку з відчіпними комірцями і чудернацькі білі шкіряні штиблети з коричневими передами і дірочками зверху.

Я ходила навшпиньки, щоб нікого з наших не побудити, а дідусь стояв у нічній сорочці й прасував свій одяг.

Коли ми з усім тим упоралися, я повела його у ванну кімнату в підвал. Мені все це вже почало подобатися. Я налила у ванну гарячої води, і дідусь із великим задоволенням сів у неї. Все його тіло вкривали красиві зморщечки. Я обережно терла його дігтярним милом, що пахло літом і дитинством.

— Чудово! — пирхав він.

Потім я допомогла йому вбиратися. Він натягав усе по черзі з вельми поважною міною на обличчі. І згодом на килимі у великій кімнаті вже постав мій колишній дідусь: сяючий, високий і дужий, як ведмідь!

Ми приготували сніданок і поклали в старого кошика, з яким їздили на пікніки, курча, ковбасу, сир, хліб, огірки, воду у пляшках із вузькими горлечками й термос. Коли мама та Інґве спустилися вниз, у нас усе було напоготові.

Мама заклякла в дверях і прикипіла очима до того розкішного чоловіка, що стояв перед нею.

— Тату, — стиха мовила вона.

Мама підійшла ближче і заходилася його обмацувати.

— Літній костюм? — спитала вона.

— Ага, пора вже його вдягнути, доню, — відповів він.

— Ти такий, як і колись, — мовила мама.

— Такий, як і колись, — згодився він.

У неї на очах зблиснули сльози. І вона поцілувала його в лисе тім’я і в обидві порожевілі, поголені щоки.

— Господи, тату, який ти франт! — хихикнула вона.

— Не верзи дурниць! — гримнув дідусь.

Тоді він усміхнувся, показуючи свої нерівні зуби, сягнув рукою до кишені жилета і, ніби витягаючи золоту рибку, вийняв звідти годинника.

— А тепер швиденько снідайте, — сказав він. — 3 хвилини на хвилину з’явиться карета.

Я думала, що й справді з’явиться карета, запряжена кіньми. Але приїхало звичайнісіньке таксі.

Нарешті ми в дорозі!

Міський замок, що зовні схожий на запліснявілий багатошаровий торт, лишився позаду. Просяяв рядами вікон «Grand Hotel». І все місто зі своїми порожніми церквами, будівлями, притулками для старих і фантастичними витворами з каменю та мармуру мовби відійшло у небуття.

Дідусь, мама і я сиділи на кормі «Сонячного ока».

Інґве з нами не поїхав. Через свою загіпсовану ногу, з якою він носився як із писаною торбою. Окрім того, після довгого сидіння у холодній воді в нього почався нежить. Але, напевно, він не хотів нас обтяжувати. Та поїздка не навівала йому ніяких спогадів. А він розумів, що ми їхали у свої спогади.

Дідусь сидів у візку на колесах, якого ми позичили в лікарні, між червоною «Хондою» та горою ящиків із пивом. Ясно-блакитний, спокійний, сліпучий виднокіл тягнувся у височінь, де кружляли чайки, радіючи вітрам і сонцю. У бухтах плавали качки, лебеді, норці та крохалі.

Дідусь тицяв палицею в бік островів, маяків та пагорбів і казав, як вони звуться. Скільки разів він так робив раніше! Він наче вбирав той краєвид очима.

— Дивіться! — вигукував він, тицяючи палицею то туди, то сюди. — Дивіться, як тут красиво!

Ми своїм звичаєм лише кивали головами.

— Ет! — пирхав він. — Ви нічого не бачите! Ви як ті дурні квочки! Не вмієте дивитися. Ольго, ти щось бачиш?

Мама усміхнулася і прихилила свою голову до його.

А я пішла в буфет, купила собі пакетик жувальних цукерок, на упаковці якого були намальовані найпопулярніші шведські автомобілі, й стала роздивлятися людей. Їх було як оселедців у бочці. Діти мого віку сиділи, тримаючи на колінах блискучі металеві магнітофони, звідки гриміла музика, від якої лящало у вухах. Старенькі посхилялися над своїми бутербродами, загорненими у засмальцьовані серветки, і роздивлялися пластикові карти. Дітлашня повзала долі між банановими шкірками та сміттєвими кошиками. З котячих кошиків визирали пожадливі жовті оченята, спрямовані на клітки з пташками, а на носі порома стояли як попало сумки, наплічники, розсада помідорів, рулони толю, мотори для човнів та холодильники. А я думала, що ми на поромі будемо самі!

Коли я вернулася назад, мама з дідусем сиділи, як і раніше. За крисами фетрового капелюха я загледіла дідусеві очі. У них відбивалася блакитна вода, що струмками текла по щоках. Він не зважав на сльози. Начебто не помічав їх. Руками дідусь обіймав віолончель. Він наполіг на тому, щоб