Читати книгу - "Крутість тобі личить: як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну"

Я збентежено подивилася на свого брата Стефана, її батька, а він прокоментував: «У дітей свої дивацтва». Коли ми зі Стефаном були такого ж віку, найбільше нам подобалося доводити одне одного до сліз. То він відпустив на волю мою мишу, то я вкрала його цукерки, які він отримав на Хелловін, і з’їла їх одну за одною сидячи в нього на грудях, поки він несамовито кричав. Ким було це святе створіння на задньому сидінні і де воно цього навчилося?

Моя племінниця досить чітко зрозуміла: коли ти щось даруєш, тебе переповнює почуття неймовірної радості. Це також можна назвати одним із найвідважніших і найпотужніших жестів. Коли ми віримо, що живемо в щедрому Всесвіті, і дозволяємо собі віддавати щось вільно іншим людям, ми підвищуємо свою частоту, посилюємо віру та почуваємося фантастично, і в такий спосіб забезпечуємо собі можливість отримувати щедрі подарунки навзаєм.

Коли ми боїмося, ми тримаємося за те, що маємо, бо не віримо, що у світі є більше. Ми відсмикуємо маленькі шматочки енергії, ми боїмося ділитися, ми фокусуємося і створюємо більше саме тих речей, яких сподіваємося уникнути.

Ми живемо у Всесвіті, де віддають і отримують, дихають і видихають, живуть і помирають, який є огидним і прекрасним водночас. Кожна сторона залежить від іншої, і кожен взаємодіє з іншим. Кожна дія має як свою, так і протилежну реакцію. Тож що більше ми віддаємо, то більше отримуємо. І навпаки.

Ти, напевно, думаєш: «Це не така вже й правда. Я знаю кількох дівок, які нічого не роблять, усе забирають і не віддають нічогісінько!» Але отримування має іншу енергію, ніж егоїстичне забирання. Так само як засипання подарунками провокує іншу енергію, ніж дарування. Забирання ґрунтується на страхові та нужді, дарування та отримування сповнені вдячності та означають підкорення потоку енергії.

Я знаю одну жінку, в якої розсіяний склероз. І куратор сказав їй віддати будь-кому двадцять дев’ять речей протягом двадцяти дев’яти днів. Такою мала бути частина лікування. Якийсь час вона сміялася з цього, але коли її стан почав погіршуватися, вирішила спробувати.

Спочатку вона зателефонувала своїй хворій подрузі, щоби дізнатися, як вона почувається. Потім щодня віддавала щось комусь — і майже одразу відчула радість та захват. Через чотирнадцять днів вона вже була значно міцнішою фізично, її справи поліпшилися. Вона навіть створила блог, у неї з’явилися десятки тисяч читачів, які також віддавали щось щодня. У підсумку її блог «29 дарів» став бестселером за версією «Нью-Йорк Таймс».

Якщо ти хочеш залучити у своє життя хороші речі й почуття, роздай своє захоплення усім навколо себе. Ось кілька способів, як потрапити в потік взаємних гарних вчинків. Отож:

1. Якщо ти ще цього не зробив, вибери одну або дві справи, що мають для тебе велике значення, і займайся ними певний час кожного місяця. Витрачай на них стільки часу і грошей, скільки можеш, але роби це послідовно, щоб воно стало твоєю звичкою, і згодом це стане частиною тебе. Навіть п’ять доларів на місяць мають значення.

2. Віддай одну зі своїх улюблених речей комусь, хто дуже її хотів би. І, якщо зможеш, зроби це так, аби людина не здогадалася, звідки ця річ у неї взялася.

3. Залиш чайових на долар більше, ніж зазвичай. Або на десять.

4. Якщо хтось сварливий, то замість того щоб опускатися до його рівня і теж сваритися, поліпши йому настрій, поділившись із ним своєю любов’ю.

5. Усміхайся, роби компліменти, хвали людей якомога частіше.

6. Приймай запрошення, кажи «так» тоді, коли ти зазвичай відмовився б, бо почуваєшся незручно, якщо людина тобі щось пропонує. Погоджуйся. Дай їм можливість теж тобі щось віддати.

7. Зупинися і відчуй, як чудово ти почуваєшся, коли віддаєш і отримуєш; підвищ свою частоту й очікуй, що у твоє життя прийде більше хороших речей.

8. ЛЮБИ СЕБЕ

І всім від цього буде користь.

Розділ 14. Вдячність — ворота до захоплення

Коли ти відчуваєш вдячність, страх зникає і з’являється всього вдосталь.

Ентоні Роббінс,[32] письменник, оратор, мотиватор, людина, яка навчилася змінювати життя

Коли я була маленькою, мої батьки змушували мого брата, сестру і мене офіційно відповідати по телефону: «Говорить Дженніфер Сінсеро», наче окрім того, що ми змагалися за те, хто буде кататися на оглядовому колесі, та запихали кульки собі в штани, ми всі ще й працювали менеджерами у приватному готелі. Їхні друзі на тому кінці дроту дуже розчулювалися, вражені, які ввічливі діти в Сінсеро, і я не зважала на це, поки одного дня сама вперше зателефонувала подрузі. Я почула, як вона відповіла по телефону, й стиснула міцно слухавку, завмерши від подиву із широко розплющеними очима: «Ти кажеш “привіт”? Твої батьки про це знають?!» Я навіть не могла про таке подумати. Для мене це було щось схоже на те, ніби я лаялася чи сиділа з батьками за склянкою скотчу.

Моє захоплення швидко перетворилося на жах, коли я усвідомила, що не тільки моя подруга могла так невимушено відповідати по телефону, а й усі мої друзі, і що мої батьки просто зіграли з нами недобрий жарт. Їхні пояснення були дуже простими: «Коли ти будеш сплачувати телефонні рахунки, будеш відповідати, як хочеш». Отож, минали роки, наше обурення слабшало, і поступово це стало звичкою.

Не пам’ятаю точно, коли ми збунтувалися, але з якогось моменту ми почали відповідати по телефону так, як усі нормальні люди. Я можу припустити, що це сталося приблизно тоді, коли вони розлучалися, коли мама тягнула всіх нас чотирьох переважно на своїх плечах, аж поки ми пішли у старші класи й відмова від старих телефонних правил стала одним із методів боротьби з батьком.

Хоча вимога дотримуватися хороших манер загалом залишалася непохитною. Не важливо, якими неконтрольованими чи обкуреними ми були, ми завжди пам’ятали, що ми ввічливі діти Сінсеро: «Чим я можу вам допомогти, офіцере?», «Дякую, офіцере», «Так, сер, це моя марихуана». Не тільки слова «будь ласка» чи «дякую» зафіксувалися в моїй пам’яті, як рецепт італійського соусу мого батька чи як переконання, що це зовсім не круто вбивати людей. Увічливість просто змушувала мене почуватися хорошою людиною, а люди зазвичай зроблять те, про що ти їх попросиш, якщо будеш ввічливо з ними розмовляти. Чи не так? Ось чому це збиває мене з пантелику, коли діти, котрим уже більш як п’ять років, поводяться неввічливо, а особливо коли вони не використовують у розмові слів подяки.

Не знаю, як щодо тебе, але коли мені не кажуть «дякую» після того, як я зробила послугу, то це так само грубо для мене, наче з’ясувалося, що ця людина ходить без штанів. І Всесвіт відчуває те ж саме.

Ти позбавиш себе постійного захоплення, якщо не будеш дякувати.

Хоча вміння дякувати не обов’язково свідчить про хороші манери. Манери — це звичка, а вдячність — тимчасовий стан. Будь-хто може використовувати слова ввічливості