Читати книгу - "Монте Веріта"

Я вже подумки бачив ділові розмови у консульствах і посольствах, — обговорення питання паспортів, документів, одягу. А ще подумки бачив карту світу. Мандрував від гірських хребтів у Південній Америці до Гімалаїв, від Гімалаїв до Африки. Або ж північні пустині Канади, великі й недосліджені, простори Гренландії. А ще острови, численні, незліченні острови, де ніколи не ступала людська нога, — лише морські птахи їх відвідували і самотнє море їх омивало. Байдуже, що вона вибере, — гори, острів, чагарники, пустелі, непрохідні джунглі, пустків’я Арктики, — я так довго був без неї, а тепер єдине, чого хотів, — це бути з нею завжди.

Тепер це можливо, бо Віктор, що на неї претендував, скоро помре. Я був неделікатним. Я був щирим. Я сказав їй і це. А тоді чекав, що вона відповість.

Вона сміялася, тим теплим, любим і таким мені пам’ятним сміхом, я хотів кинутися до неї й обійняти, бо цей сміх був повним життя, радості й надії.

— То як? — спитав я.

Вона встала зі сходинки, підійшла і стала поруч зі мною, — дуже тихо.

— Був колись чоловік, — сказала, — що прийшов до каси на вокзалі Ватерлоо і благально сказав касирові: «Я хочу квиток до раю. Один-однісінький, зворотного не треба». Коли касир сказав йому, що такого місця не існує, чоловік схопив чорнильницю і жбурнув її касирові в обличчя. Викликали поліцейських, вони забрали чоловіка і посадили в тюрму. Чи ж ти не просиш зараз у мене квитка до раю? Тут гора істини, це величезна різниця.

Я образився, навіть роздратувався. Вона не прийняла жодного слова з моїх планів усерйоз — та ще й глузує з мене.

— То що ж ти пропонуєш? — запитав я. — Чекати тут, за стінами, людей, які прийдуть і розіб’ють їх?

— Не клопочися нами, — сказала вона. — Ми знаємо, що зробимо.

Вона говорила так байдуже, наче про щось геть неістотне, і я болісно помітив, що майбутнє, плани якого для нас двох я почав будувати, вислизає з моїх рук.

— То ви справді маєте якусь таємницю? — спитав я, ледь не звинувачуючи її. — Ти справді можеш сотворити чудо, врятувавши себе й інших? А як же я? Ти не можеш взяти мене з собою?

— — Ти б сам не пішов, — мовила вона і поклала руку на мою руку. — Знаєш, щоб збудувати Монте Веріта, потрібно багато часу. Це ж не лише відмова від одягу та поклоніння сонцю.

— Я все розумію, — сказав я їй. — Я готовий почати усе спочатку, щоб здобути нові цінності, стартувати з нуля. Знаю, — все, що я зробив у світі, даремне. Талант, працьовитість, успіх, усі ці речі не мають сенсу, але, якби я міг бути з тобою…

— Як? Зі мною? — спитала вона.

І я не знав, що відповісти, бо питання було надто раптовим і надто прямим; але я знав, чого хотів у глибині серця: всього, що могло бути між чоловіком і жінкою; не одразу, звісно, пізніше, коли ми знайдемо наші інші гори чи наші дикі хащі, будь-що, де ми могли б сховатися від світу. Не було жодної необхідності розповідати це негайно. Головне те, що я готовий піти за нею куди завгодно, якщо вона це мені дозволить.

— Я люблю тебе і завжди любив, — сказав я. — Чи ж цього не досить?

— Ні, — відповіла вона, — не на Монте Веріта.

Відкинула відлогу плаща і я побачив її обличчя.

Дивився на неї з жахом… Не міг рухатися, не міг говорити. Це було так, наче всі мої почуття скрижаніли. Серце застигло… Половина її обличчя була з’їдена задавненою хворобою, спотворена, жахлива. Хвороба вразила її чоло, щоки, горло, покрила плямами і випалила шкіру. Мої кохані очі почорніли, глибоко запали в очниці.

— Бачиш, — сказала вона, — це не рай.

Можливо, я відвернувся. Не пам’ятаю. Знаю, що я притулився до каменя вежі і дивився вниз, у глибину піді мною, але не побачив нічого, крім великого пасма хмар, що раптом закрило світ.

— З іншими теж таке траплялося, — мовила Анна, — але вони померли. Я пережила їх, бо була витривалішою. Проказа може вразити будь-кого, навіть гаданих безсмертних на Монте Веріта. Та, знаєш, насправді це неістотно. Я ні за чим не шкодую. Пам’ятаю, що колись давно я тобі казала, — ті, що йдуть в гори, повинні віддати все. Я віддала все. Я більше не страждаю, тож немає потреби страждати через мене.

Я не сказав нічого. Відчував, що по моїх щоках стікали сльози, і не намагався їх витерти.

— На Монте Веріта немає ні марева, ні ілюзій, — казала вона. — Вони належать світу, а ти теж йому належиш. Якщо я знищила твої фантазії про мене, прости мене. Ти втратив ту Анну, яку знав колись, натомість знайшов іншу. Від тебе залежить, котру ти пам’ятатимеш довше. А тепер повертайся до свого світу чоловіків та жінок і будуй свою Монте Веріта.

Десь там був чагарник, трава, карликові деревця, десь там була земля, каміння і дзюркіт потічка. Внизу в долині були домівки, де чоловіки жили зі своїми жінками, плекали своїх дітей. Вони мали вогнища, цівки диму та світло у вікнах. Десь там були дороги, залізниці, великі міста. Так багато міст, так багато вулиць. Всі заповнені густо заселеними будинками з освітленими вікнами. Там, унизу, нижче хмар, нижче Монте Веріта.

— Не турбуйся і не бійся, — сказала Анна, — про людей долини теж — вони не можуть заподіяти нам шкоди. Лише одне…

Вона зупинилася і, хоча я й не дивився на неї, відчув, що вона посміхнулася.

— Нехай Віктор збереже свою мрію, — мовила вона.

Тоді взяла мене за руку і ми разом пішли униз сходинками вежі, через подвір’я і до стін довкола маківки гори. Вони стояли, приглядаючись до нас, всі інші, голорукі, голоногі, короткострижені, і я знову побачив маленьку сільську дівчинку, неофітку, що відреклася від світу і стала однією з них. Я бачив, як вона повернулася та глянула на Анну, я бачив вираз її очей, де не було ні страху, ні переляку, ні відрази. Вона і всі інші дивилися на Анну з тріумфом, з радістю, з усією повнотою знання і розуміння. І я