Читати книгу - "Століття Якова"

де стояла хата. Усе поросло чагарником – терен, лоза, ведмеді[11]... Али рештки саду ще були. Сад вже давно не родив. Дві старі розсохлі яблуні, старезна, пригнута до землі груша. Поміж ними, правда, молодші, з коренів та насіння вирослі, али вже дички. Одна навіть яблука родила. Яків якось попробував – кислющі, оскому набивають.

Коли спинилися на дорозі, теж вже напівзарослій, Яків попросив Ростислава вийти, а потім пождати його коло чагарника. Знав, куди йде й що має дістати. І що робити знав. Увесь час мав підозру, як пусля війни два-три рази на рік сюди навідувався, що колись таки згодиться йому той скарб. Він його дістав, тенький скарб, загорнутий у шматину. З дупла, що внизу в груші старої-престарої було, дістав. Рушив од груші й покликав Ростислава – ходіть до мене. Стежка була ледь помітна, али йти мона. Тилько не знав гість, котрий таки був для Якова гірше за всіх колишніх татар на світі, що на тій стежці колодязь, тоже колишній, знаходиться. Зруба знесли, а колодязь зостався. Не колодязь уже, звісно, а ямка, заросла травою. Геть заросла, али ще до кінця землею не засипана. Чиста тобі пастка, і в неї потрапив непроханий гість. Лайнутися встиг грубо і полетів униз. А там, внизу, у воді, залізяччя повно. Об нього вдарився. Стогнав і лаявся, коли Яків підійшов, нахилився. Десь так по пояс стояв у воді, не більше. Та руками до верха дотягтися не міг.

Довелося почути Якову, що він стара сволота і що йому так не минеться. Що як вибереться, чекає люта смерть. Яків зрозумів, що сей чоловік не вміє достойно програвати й гідно вмирати. Не звик до таких прикрих речей.

Ростислав дістав з кишені маленьку річ. Яків знав – то такий телефон, мобільник, у його племінника недавно з’явився. Мона звідки хоч подзвонити. Чоловік у колодязі натис кнопку, приклав до вуха і сказав, що він у біді, що хтось має йому мчатися на допомогу. Яків розмотав шматину зі свого скарбу. В руках його був обріз.

Обріз, якого він беріг ще з тих, повоєнних літ. Якого двічі, а то й більше разів не раз вперто змащував, а як був молодшим, то ходив полювати зайців. Нащось вперто беріг й, бач, згодилося.

Згодилося.

– Киньте свого телефона, – сказав. – Бо я стрельну.

Ростислав вилаявся і встиг сказати спочатку одне слово:

– Запам’ятай...

А далі:

– Я в районі...

Та Яків уже встиг звести курок і таки стрельнув. Прямісінько в той мобільник. Чоловік у колодязі лайнувся ще більше й чорніше, бо мобільник розлетівся на друзки й осколки ранили і руку, і щоку.

– Божевільний хрич, я тебе на куски розріжу, – кричав Ростислав. – Ти здохнеш, як пес... Гірше за пса...

І тоді Яків спокійно, аж сам здивувався, як спокійно, сказав, що єдине, цим він може порятуватися – має розказати, цим так завинила перед ним Оленка? Так завинила, що він зробив з неї тую... наркоманку...

– Тилько не обдурюйте, бо стрілятиму, – погрозив.

Ростислав, у якого кров текла і з пальців та долоні, і з обличчя, подивився на Якова хоч і зле, та спокійніше. На диво спокійніше. Він очевидячки зрозумів, що Яків таки не жартує й настроєний рішуче. А може, й те, що в образі цього божевільного старого так близько стоїть смерть. Стоїть і дивиться на нього.

І він заговорив. Яків почув, що мати в Оленки була повією й доньку рано до цього ремесла привчила. Що вже в чотирнадцять літ ця дівчина (вам вона не святою здалася, бува?) приймала клієнтів. А він, Ростислав, жив через вулицю. І витяг дівчину з того кубла. Він поселив її в себе, в іншому місті, в столиці, де вже жив. Він зробив з неї людину, хотів зробити моделлю, а може, й одружитися. А вона його підло зрадила. Всього лиш з його охоронцем. Я такого не прощаю, сказав Ростислав.

Тут голову Якова пронизала блискавка. У тій блискавці він побачив двох чоловіків. І третю – Оленку. Він захитався. Ледь устояв на ногах.

– Ви-те самі наказали тому... тому охоронцю спокусити Оленку? – прохрипів Яків.

Ростислав раптом засміявся. Зирнув так, що в Якова мурашки тілом побігли й засміявся.

– Здогадливий дід. Здогадливий... Я її перевірити хотів... А тепер... Не бійся... Я її не вбиватиму... Верну те життя, що заслужила...

Тут Яків відчув, що він от-от пожаліє цього чоловіка. Пожаліє, бо... Бо сам був чоловіком. І тоді порятує його, цего напасника. А той уб’є і його, а найголовніше – Оленку віддасть у притон. І він стрельнув.

10

Яків пішака вернувся додому, як вже геть стемніло. Бо мусив засипати колодязь. А потім згадати, як колись у колгоспі, вже зовсім був дорослим, п’ятидесятник розміняв, а заради інтересу навчився на машині їздити. Таки зміг завести й цюю дорогушу машину, сісти за кермо, пустити, аби ледь-ледь ішла, а тоді вивалитися на ходу з кабіни в траву.

Довго лежав напівпритомним. Нило від удару тіло. Підводився й не міг підвестися. Падав на бік, зводився на лікті, зновка падав. Кликав смерть і знав, що не докличеться, а якщо й прителющиться стара карга, то днів за два-три. А стильки ждати він не міг. Такечки звівся, сів, чіплячись за траву і начеб малий корчик, потім до дерева доповз. І тримаючись за стовбур, став зводитися на ноги. Нарешті звівся. Хилитався світ. І все ж на ногах стояв.

Над ним стиха шумів ліс. Розмірено, неспішно. За лісом – Яків знав – стоїть лагідна осіння погода. І все ж він й инше відав – щось змінилося у цьому лісі. Щось змінилося. Ліс не є і не буде таким, як був досі.

Глуху загрозу відчув Яків у тому розміреному приглушеному шумі. Тая загроза наростала десь здалеку. Може, й не прийде ще сьогодні. Али ци могтиме сам він до лісу навідатися після того, що вдруге тут зробив...

Яків стояв і тримався за дерево. Боявся відпустити стовбура. Не того, що впасти боявся.

«Я втратив цей-бо ліс», – раптом подумав.

Рушив. Поволі. Нога за ногу. Хитаючись.

Через якийсь час він доплентався до болота. Машини не було видно. Значить, пішла під воду.

– Господи, прости мене, – сказав Яків. – Прости мене, Господи. Я погубив одну неправедну Душу, али й порятував одну.

А може, й не душу, а просто людську істоту,