Читати книгу - "Останній діамант міледі"

Було ще багато різного люду, включно з делегацією братніх країн, родичів організаторів свята та струнких дівчат невідомого походження.

Дартов із друзями під’їхав до причалу на своєму авто під заздрісними поглядами ветеранів літератури, які одразу ж закивали у його бік головами, згадуючи, «як колись я його просував до спілки, а тепер бач, який класик!..» Портянко, Атонесов та Араменко вийшли з машини і почали витягати з багажника свої валізи. Дартов, обійшовши авто, шанобливо відчинив передні дверцята й подав руку жінці. У цей момент, здається, навіть оркестр заграв набагато тихіше. З авто вийшла жінка. Газетярі одразу ж взялися за фотоапарати. Нарешті вони могли наочно побачити те, про що давно вже складалися легенди: дружина (або коханка) відомого письменника й насправді виявилася туркенею, з ніг до голови закутаною в чорну лискучу паранджу.

Дартов, незважаючи на заборону стюардів, повів жінку по трапу і за хвилину знову повернувся до причалу вже без неї — треба було огледітися й привітатися із знайомими. Він стояв посеред натовпу, як король, на прибуття якого очікували. Нарешті він помітив свого давнього московського опонента. Той, як і тоді, два роки тому, стояв у колі своїх прихильників у пожмаканій футболці й відсьорбував з пляшки коньяк. Але цього разу закушував бананом. Дартов поблажливо посміхнувся. Тепер вони були на рівних. Навіть більше — міжнародна слава Жана Дартова була не до порівняння зі скандальним успіхом московського писаки. Дартов попрямував до нього. Тепер він не соромився свого вишуканого костюма і міг дозволити собі будь-який тон.

— Ну що, — без привітання звернувся він до колеги, — навчився людської мови?

Й одразу ж, зненацька, отримав сильний удар прямо в перенісся. Натовп хитнувся й завмер. Портянко кинувся піднімати друга.

— Ти, гнидо, ніколи не доведеш мені, що ти чогось вартий! — старанно уникаючи акценту, прошипів поет. — Пішов ти…

Дартов поліз до кишені за хусткою, кров залила білу сорочку.

— Це тобі так не минеться, мета-фо-рист! — процідив він крізь розбиті губи.

Портянко та Атонесов відвели його до парапету і водою з фонтанчика почали обмивати закривавлене обличчя.

Цей інцидент не потрапив до поля зору Араменка — він із захватом дивився у протилежний бік. Жоден катаклізм у світі не змусив би його відірвати погляд від жінки, що якраз виходила з авто. Серце його радісно тріпотіло: «Мілено!» Жінка елегантним жестом заклацнула дверцята чорного «мерседеса», помахала рукою водію і, підхопивши свою валізку на колесах, попрямувала до трапу. Оголосили посадку. Увесь натовп радісно кинувся до сходів.

* * *

Після сорокахвилинної метушні Влада, як і всі, нарешті отримала ключ від своєї каюти. Члени делегації радісно розбрелися коридорами, відшукуючи свої номери. Вставляючи ключ у замкову шпарину, Влада краєм ока помітила, що поруч із нею житиме одна зі співачок, а навпроти намагається відчинити двері вже зовсім п’яний художник Скун.

Влада увійшла до своєї каюти й огледіла приміщення: круглий ілюмінатор, зашторений веселою блакитною фіранкою, письмовий столик, вмонтований у стіну, ліжко з білосніжною білизною, туалет із душем. Маленька, але досить зручна кімнатка. З коридора долинали голоси, сміх, перегук сусідів, але тут було затишно. Влада відсунула фіранку і побачила темну воду із відблисками вечірньої зорі. Пароплав погойдувався на хвилях. Ще ніколи Влада не відчувала такого заколисувального спокою, а головне, не знала такої приємної самотності, коли відчуваєш себе повноправною господаркою помешкання, нехай і тимчасового.

До відходу пароплава лишалося кілька хвилин. Влада розібрала речі, прийняла душ і лягла на прохолодне ліжко, не розстеляючи постіль. Вона чула, як хвилі ритмічно стукотять об стіну її каюти. Десь поруч та нагорі вирувало життя, збуджені пасажири снували палубами, а їй здавалося, що вона знаходиться глибоко під ними, у барокамері на дні ріки, куди не долинає нічого зайвого, метушливого та несправжнього. Влада заплющила очі.

…Коли за годину вона прокинулася, пароплав уже відплив за місто. Влада відчинила ілюмінатор, і свіже повітря, ніби зіткане із бризок та місячного світла, увірвалося до кімнати. Темні береги з рідкими вогниками здалися їй спинами великих доісторичних звірів, що розляглися біля води.

«Оце і є спокій, — подумала Влада. — Підводна недосяжна барокамера. — І самотність Макса уперше не здалася їй жахливою. — Можливо, жити треба заради досягнення цього стану — повного спокою. Мав рацію Булгаков, надаючи Майстрові цей привілей! Не кохання, не добробут, не жалюгідна боротьба за виживання — є лише спокій, заради якого варто пройти сім кіл самотності…»

Різкий звук бортового радіо увірвався в її думки. Гучнявий чоловічий голос оголошував, що настав час вечері, запрошував усіх до ресторану. Спокій скінчився. Влада зачинила ілюмінатор і почала одягатися. Перед виходом вона довго стояла перед великим люстром у вузькому коридорчику каюти і спіймала себе на думці, що виходити не хочеться. Так немовляті, яке знаходиться у теплому материнському лоні, мабуть, не хочеться виходити на світ. Але команда «Треба!» вириває його зі сну й кидає на поталу багатьом іншим «треба», що супроводжуватимуть його протягом усього життя…

Влада рішуче відчинила двері й попрямувала до ресторану, влившись у вервечку інших шукачів виходу на верхню палубу. Широка освітлена зала ресторану була прикрашена квітами. На вході всіх гостей зустрічали стюарди і супроводжували до столиків. Місця були розписані за номерами. Владі дістався столик за номером «17». Вона пройшла крізь залу, оглядаючи присутніх та міркуючи, кого посадили поруч із нею, адже за столиками сиділи по чотири особи. Нарешті вона побачила на одному картку зі своїм номером. За ним уже сиділи троє — кобзар Зозуленко, новеліст Куртя та… Ярик Араменко. Усі троє із захватом спостерігали за її ходою.

Влада знала, що в чорній вечірній сукні, розшитій стразами, вона виглядає дивовижно. Новеліст, випередивши інших, скочив на ноги і відсунув стілець. Влада привіталася й сіла навпроти Ярика.

— Вам не пощастило! — посміхнувся він. — Ви ж не любите їсти у чиїйсь присутності… Але я дуже радий бачити вас тут! Це для мене просто подарунок долі!

Офіціанти почали розносити страви.

— О, креветки! О, судак у білому соусі! Анчоуси!!! — по черзі коментували кобзар та новеліст. — Їжа богів!

За іншими столиками, особливо там, де сиділи ветерани, також спостерігалося неабияке пожвавлення. «Неформали» вже розливали, прикрившись краєм скатертини, горілку — адже на столиках стояли лише пляшки з пивом. Алкогольні напої продавалися лише в шинквасі на верхній палубі і — за божевільними розцінками.

Араменко замахав рукою трійці, що увійшла до ресторану останньою. Портянко, Атонесов та Дартов прямували до сусіднього столика, за яким