BooksUkraine.com » Бойовики » Останній діамант міледі 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній діамант міледі"

141
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Останній діамант міледі" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 38
Перейти на сторінку:
замкненість простору гіперболізувала її почуття, приводячи, зрештою, до нападів повної байдужості.

Нелюбов Макса поставила останню крапку у її спробах налагодити чуттєві контакти зі світом — світ законсервувався в ній у вигляді гострих брил кохання, що перемелювали її нутро. Але це її влаштовувало, адже вона не розуміла неекстремальності стосунків більшості своїх знайомих. Вона не визнавала любові, що надходить поволі, як потяг: один їде у ньому, інший — стоїть із букетом квітів на пероні. Потім ці двоє ідуть у кав’ярню? розмовляють «про кіно», призначають одне одному побачення, знайомляться з батьками, переживають із десяток дощів, хвороб, маленьких свят, аж поки вирішать, що треба жити разом. Для Влади усе це було неприйнятне. Макс був синонімом її приреченості на нуртування брил всередині її єства, і ці, часом болючі, зрушення давали їй відчуття того, що вона ще живе. Адже повільність потяга і тупість очікування на пероні не вкладались у її поняття кохання. Якби здоровий глузд міг увірватися хоча б до її сну, вона б побачила в ньому, що є вільною — настільки, наскільки може бути вільним опудало музейного птаха: красива оболонка без жодних слідів тління.

…Влада простягнула руку, взяла бокал і відпила вино. Вона не знала, від чого тремтять її руки — від свіжого повітря чи від передчуття майбутньої подорожі. І ще одна думка раптом захопила її уяву. Хоча, вона майже ніколи не полишала її: саме зараз настав той момент, коли ніхто не заборонить їй знову дістати родинний талісман.

«Нехай буде так!» — сказала собі Влада. Заповітна коробочка з камінцем зберігалася на антресолі. Влада поставила табурет, відкрила дверцята і почала скидати на підлогу речі, які прикро було викидати, — пачки перев’язаних стрічками листів од батьків, згортки зі старими речами, якісь плюшеві іграшки. Нарешті у неї в руках опинився той згорток. Влада зачинила вікно, згасила свічку і, клацнувши вмикачем, сіла в крісло. Останнім разом вона розгортала талісман у Жанниній присутності, і зараз на неї накотилося неприємне відчуття, ніби вона робить щось підступне й заборонене. Пофарбований якоюсь ядучою синьою барвою, камінець, завбільшки з квасолину, лежав у її долоні.

Влада згадала, що десь від ремонту залишилась напівпорожня пляшка з розчинником олійної фарби, і знову полізла до антресолі. Вона перерила геть усе, аж поки знайшла пляшку. Ще з півгодини вона старанно зчищала з камінця шари засохлої фарби — з-під синьої з’явилася сіра, потім — зелена…

Фарба в’їлася в скло і не хотіла стиратися. Влада забула надіти Гумові рукавички, і її пальці вже горіли від ядучої рідини. Нарешті, останній шар було стерто. Влада пішла до ванної, увімкнула воду і старанно, з шампунем, промила камінець, загорнула в рушник і знову повернулася до кімнати. Коли вона витерла свою знахідку і розгорнула рушник, її на якусь мить засліпили сотні яскравих промінців. Її пальці тремтіли так, що вона ледь втримувала в них яскраву краплину. Поклавши камінець на стіл, почала рахувати грані…

Увесь час збиваючися та не вірячи власним очам, вона нарешті втямила: граней було рівно двадцять вісім…

* * *

…На причалі грав духовий військовий оркестр. Юні курсанти, одягнуті в бездоганно випрасувані строї, старанно надували щоки, аби вичавити із золотавих сурм печально-урочистий мотив «Прощання слов’янки». За парапетом юрмилися випадкові перехожі, із подивом спостерігаючи за обранцями, що купчаться біля білого трипалубного пароплава. Обранців було чимало. Усі вони стояли окремішніми групками, до яких час від часу приєднувалися члени делегації. Причому кожен із новоприбульців безпомилково обирав свою групку, адже і без вказівних табличок можна було визначити, хто до якої групи належить. Під акацією збиралися старі письменники, переважно пенсіонери-пільговики, що мали талони на безкоштовні обіди в їдальнях творчих спілок: за рознарядкою їх мало бути двадцятеро — віком від шістдесяти. Ця подорож була для них подарунком від мерії. До того ж саме вони мали виступати перед молоддю в першому відділенні спільної програми з віршами патріотичного спрямування. Майже всі вони були в стареньких, але охайних костюмах, які провисіли в шафах років із двадцять, майже у всіх на посивілих від часу лацканах піджаків красувалися медалі та значки різного штибу. І всі вони у своєму врочисто-метушливому настрої скидалися на сором’язливих вихованців дитячого будинку, яких уперше повели до місцевого цирку. «А харчування триразове?», «Каюти окремі чи на трьох?», «А скільки віршів треба читати, вам сказали?» — турбувалися ветерани. Сюди ж приєднались і кілька їхніх ровесників із діаспори, які вигідно вирізнялися з цієї чорно-урочистої зграйки своїми грайливими шортами, футболками із написом: «Чи вивчив ти рідну мову?» та ремінцями на грудях, на яких висіли фотоапарати й відеокамери.

Трохи далі збиралися жінки-мисткині: художниці, вишивальниці та поетеси. Вони говорили водночас, голосно сміялися, турботливо тицяли одна одній запальнички й на всі боки крутили головами, відшукуючи знайомих. Біля цієї групи стояла купа валіз. Усі вони з’їхалися з різних куточків країни, і тепер їм не терпілося скоріше почитати свої вірші та дізнатися новини, які їм охоче переповідали їхні столичні посестри. Ця зграйка пістрявіла вишиваними сорочками провінційних членкинь товариства «Берегиня» та новомодним «прикидом» поетес-феміністок.

Наступна група людей — сучасні автори модерної літератури, що при нинішніх заслугах (не тільки на літературному фронті) усе ж таки намагалися зберігати на обличчях престижне тавро «невизнаних геніїв», — поводилась спокійніше, з виглядом повної байдужості до всього, що відбувалося навкруги. Тут панував зовсім інший настрій. Їх цікавило, хто скільки взяв пляшок у дорогу, чи варто було брати участь у цьому «звіринці», чи можна буде покинути делегацію на півдорозі. Кожен відточував свою майстерність у саркастичних зауваженнях, переповідаючи непристойні, але досить смішні бувальщини про представників з групи «ветеранів». Серед творців середнього віку виокремлювалася невеличка когорта «неформалів» — членів літературного гурту «Йо-йо-йо», пара-трійця «дев’ятдесятників», прихильників ненормативної лексики, та кобзар Зозуленко, репертуар якого складався з пісень ліверпульської четвірки «Бітлз», перекладених ним українською мовою.

Хор, оркестр народних інструментів, тріо бандуристів, гурт автентичного співу з села Коноплі, ансамбль народного танцю «Вервиця», квартет «Співочі козаченьки» та гурт закарпатських дримбарів стояли окремо, за лаштунками громіздкого реквізиту. Група газетярів та телевізійників безтурботно жлуктила пиво, відчайдушно радіючи можливості прокататися «на шару», а заразом підготувати купу напівфабрикатів для майбутньої «смажені» у своїх газетах та на каналах.

Художник Скун, відомий своїми сороміцькими картинами у стилі «кіч» та перманентним алкогольним синдромом, слугував зв’язковою ланкою між усіма групами — він снував від однієї купки людей до іншої, виголошуючи привітання, що швидше скидалися на майстерно оброблені триповерхові лайки. Йому скрізь наливали різної міцності напої у

1 ... 20 21 22 ... 38
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній діамант міледі», після закриття браузера.

Подібні книжки до «Останній діамант міледі» жанру - Бойовики:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній діамант міледі"