Читати книгу - "Мости округу Медісон"

й робимо. Рейчел Карсон має рацію. Так само, як Джон Мюїр і Олдо Леопольд. Прокляття сучасності — в надмірі чоловічих гормонів там, де вони можуть заподіяти непоправної шкоди. Я маю на увазі навіть не міжнародні війни чи насильство над природою. Ідеться про звичайну войовничість, яка розділяє нас, і пов’язані з цим проблеми, що їх треба розв’язувати. Ми маємо піднестися над своїми гормонами чи бодай приборкати їх. Гадаю, настав час облишити дитячі забавки й помудрішати. Я розумію це, хай йому грець. Розумію й беззастережно визнаю. Просто хочу пофотографувати ще трохи й піти з життя раніше, ніж остаточно застарію чи комусь нашкоджу.

Роками вона обдумувала ці його слова. Усе видавалося їй правильним, та все ж сама його істота суперечила тому, що він тоді сказав. У Роберті відчувалась якась природжена войовничість, проте він цілком підбив її під себе, пускаючи в діло чи стримуючи її з власної волі. І саме цим він бентежив і водночас приваблював Франческу — неймовірною силою, але підвладною йому, зваженою і влучною, мов стріла. Силою, змішаною з теплотою, без жодного знаку ницості.

Тієї вівторкової ночі, танцюючи в кухні, вони поступово й невимушено наближалися одне до одного. Франческа притулялася до його грудей і думала, чи відчуває він її перса крізь тонку тканину своєї сорочки та її сукні. І не сумнівалася, що відчуває.

Їй було так добре з ним. Вона хотіла, щоб це все тривало вічно. Нехай лунають старі пісні й лине танець, нехай ще сильніше пригортається до її тіла його тіло. Франческа знову почувалася жінкою. І знову з’явилося місце для танцю. Повільно й невпинно вона поверталася до рідної стихії, у якій ще ніколи не була.

Стояла спека. У повітрі зависла волога. Далеко на південному заході прогуркотів грім. Нетля обліпила віконні сітки, приваблена полум’ям свічок.

У цю хвилину він тонув у ній, а вона — у ньому. Жінка відірвала щоку від його щоки й зазирнула в його темні очі. Тоді він поцілував її, і вона відповіла — довгим, м’яким, нестримним і глибоким, мов річка, поцілунком.

Вони більше не вдавали, що танцюють. Її руки обвилися навколо його шиї. Лівою рукою він обіймав її за талію, а правою гладив її шию, щоки, волосся. Томас Вулф казав про «дух давнього завзяття». І тепер цей дух ожив у Франчесці Джонсон. У них обох.

Сидячи коло вікна у свій шістдесят сьомий день народження, Франческа позирала на дощ і згадувала. Вона віднесла бренді в кухню й зупинилася на мить, дивлячись на те саме місце, де колись вони обоє стояли. Незгасні почуття переповнювали її зсередини. Вони були такі сильні, що жінка наважувалася давати їм волю лише раз на рік, інакше її душа просто розірвалася б під натиском бурхливих емоцій.

Вона відганяла від себе спогади цілком свідомо — то була справа виживання. Але останніми роками подробиці тих подій зринали в її пам’яті дедалі частіше, і жінка вже навіть не намагалася протистояти їм. Перед очима виникали образи — чіткі, справжні, наче все відбувалося саме цієї миті. Хоч насправді спливло стільки часу! Двадцять два роки! Тепер давні події потроху оберталися на реальність — ту, задля якої було варто жити.

Вона знала, що їй шістдесят сім, і змирилася з цим. Однак уявити собі, що Робертові Кінкейду вже під сімдесят п’ять, вона не могла. Не годна була думати про це, не могла уявити собі цього — чи принаймні уявити, що уявляє. Він був тут, із нею, просто в цій кухні. У своїй білій сорочці, з довгим сивим волоссям, у штанах кольору хакі й коричневих сандаліях, зі срібним браслетом на руці та срібним ланцюжком на шиї. Роберт Кінкейд був тут і обіймав її.

Нарешті вона м’яко відсторонилася від нього, там, у кухні, і, взявши за руку, повела сходами нагору. Повз кімнати Керолін і Майкла до своєї спальні, де ввімкнула маленьку настінну лампу коло ліжка.

Тепер, через багато років, Франческа взяла бренді й поволі рушила сходами, тримаючи праву руку за спиною, немов вела за собою власні спогади. Вона піднялася нагору й пішла коридором до спальні.

Матеріальні образи закарбувалися в її мозку так чітко, що їй здавалося, ніби вона дивиться на майстерні фотографії, які розгортали перед нею плетеницю подій тієї ночі. Франческа пам’ятала, як вони неквапом, наче уві сні, скинули одяг і голими лягли в ліжко. Пам’ятала, як він схилився над нею, а потім повільно торкнувся грудьми її живота й персів. Як він робив це знов і знов, мовби звір під час шлюбних забав, змальованих у старому підручнику зоології. Чаклуючи над нею, він цілував її губи та вуха або проводив язиком уздовж її шиї — так прекрасний леопард у високій траві вилизує свою подругу.

Він був справжній звір. Граційний, дужий самець, який не намагався відверто підкорити її, а проте підкорював цілком, даруючи їй саме ті відчуття, яких вона тоді жадала.

Але те, що між ними відбувалося, виходило далеко за межі фізичного світу, хоч здатність любитися так довго й невтомно була частиною його влади. Та її кохання до нього — хай це тепер і звучить банально, коли взяти до уваги, скільки вже сказано на цю тему за останні двадцять років, — було духовним. Саме духовним, а не банальним.

У вирі пристрасті вона все шепотіла йому:

— Роберте, ти такий сильний, що мені аж страшно.

Він був сильний фізично, однак застосовував свою силу дуже обережно. А втім, ішлося про щось більше.

Секс становив лише якусь частину його сили. Відтоді як Франческа зустріла Роберта, вона передчувала, чи принаймні сподівалася, що станеться щось приємне. Вона прагнула порушити тяжку одноманітність повсякдення. Але й гадки не мала, що пізнає його дивовижну, незбагненну силу.

Їй видавалося, ніби він оволодівав нею в усіх вимірах, і це по-справжньому лякало її. Попервах вона анітрохи не сумнівалася, що якась частина її зможе залишитися відчуженою, хоч би що сталося між нею та Робертом Кінкейдом, — частина, що завжди належала родині та її життю в окрузі Медісон.

Проте Роберт цілком опанував і цю частину. Франческа мала б зрозуміти, що так станеться, тієї самої миті, коли він вийшов зі свого пікапа, щоб спитати дорогу. Вже тоді їй спало на думку, що він шаман, і перше враження не зрадило її.

Вони любилися годину чи, може, довше, а потім він повільно відсторонявся, милуючись нею й запалюючи по черзі цигарки: одну для себе, другу — для неї.