Читати книгу - "Мости округу Медісон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І тоді розум її неначе перевертався, а дихання важчало. Вона дозволяла підхопити себе й понести туди, де жив його дух, — у дивні, заселені примарами місця, десь коло самих початків дарвінізму.
Уткнувшись обличчям у його шию й торкаючись його шкіри своєю шкірою, вона вловлювала запахи річки й димучих вогнищ, чула, як поїзди, чахкаючи, відходять від зимових станцій далекого минулого, бачила мандрівців у чорному вбранні, чий шлях пролягав уздовж замерзлих річок та літніх лук до кінця всього сущого.
А чарівний леопард знов і знов налітав на неї, наче вітер прерій, і, звиваючись під ним, вона мчала на тому вітрі, мов весталка в храмі, назустріч солодкому податливому полум’ю, яке плавко тягло в забуття.
І, задихаючись, вона ніжно шепотіла:
— О, Роберте… Роберте… Я не володію собою.
Роками не маючи оргазмів, вона переживала їх тепер один по одному завдяки цьому дивовижному, напівказковому чоловікові. Франческа чудувалася з його витривалості, а він казав, що може досягати екстазу як фізично, так і духовно, і що оргазми розуму відзначаються особливим характером.
Вона навіть не уявляла, про що він говорить. Франчесці лише було зрозуміло, що він захопив її в свої тенета, прив’язавши до себе так міцно, що вона б, мабуть, задихнулася, якби не відчувала нестримної особистої свободи.
Ніч тривала. А з нею — і довгий спіральний танець. Для Роберта Кінкейда більше не існувало ні ліній, ні напрямів — тільки форма, звук і тінь. Він ішов на поклик прадавнього духу, і дорогу йому освітлювали спалахи залитого сонцем інею, що танув на літній траві й багряному осінньому листі.
Роберт чув слова, які шепотів сам, проте йому видавалося, ніби то промовляє хтось інший. Він упізнав уривок вірша Рільке[7]: «Кружляю… круг вежі високої, // Спрадавна, од віку віків»[8]. Рядки з ритуального сонячного співу племені навахо. Він пошепки розповідав Франчесці про видива, що їх вона пробуджувала в ньому, — про піщані бурі й пурпурові вітри, про брунатних пеліканів, які пливли на дельфінах верхи на північ уздовж африканського узбережжя.
Звуки… тихі, ледь уловні звуки виривалися з її губ, коли вона вигиналася йому назустріч. Але то була мова, яку він цілком розумів, і в цій жінці, що лежала під ним, торкаючись животом його живота, у самій її глибині, Роберт Кінкейд знайшов те, чого шукав усе своє життя.
Нарешті Роберт зрозумів значення усіх маленьких слідів на пустих пляжах, якими йому доводилося блукати, усіх таємничих вантажів на суднах, що ніколи не виходили в море, усіх прихованих облич, які дивилися йому вслід з-поза запнутих фіранок, коли він ішов звивистими вуличками присмеркових міст. І, наче могутній мисливець давніх часів, що раз у раз долає довгі милі, перш ніж перед ним замигтять вогні рідного селища, Роберт побачив світло в кінці шляху, і самотність відступила. Нарешті. Нарешті він прийшов… прийшов. Він лежав цілком довершений і навіки сповнений кохання до цієї жінки. Нарешті.
Перед ранком він трохи підвівся на ліжку і сказав, дивлячись їй просто в очі:
— Ось чому я тут, на цій планеті, у цей час, Франческо. Не за тим, щоб мандрувати чи творити картини, а щоб кохати тебе. Тепер я це знаю. Я все падав кудись із величезної висоти, крізь відстань і час, і це тривало довше, ніж я живу на світі. Ці всі роки мене тягло до тебе.
Коли вони зійшли вниз, радіо все ще грало. Надворі світало, проте сонце ховалося за тонкою завісою хмар.
— Франческо, я хочу попросити тебе про одну річ, — він усміхнувся до неї, поки вона поралася коло кавника.
— Слухаю тебе, — вона глянула на нього.
«О Боже, як я його кохаю!» — думала Франческа й хотіла його з новою силою, мріючи, щоб це ніколи не закінчувалося.
— Надінь джинси й майку, які були на тобі вчора ввечері. І сандалії. А більше нічого не треба. Я хочу сфотографувати тебе такою, яка ти тепер, цього ранку. Фотографія лише для нас двох.
Вона пішла нагору. Її ноги зовсім ослабли від того, що обвивали його всю ніч. Убравшись, вона подалася разом з ним на пасовище. Отам він і зробив фотографію, на яку вона відтоді дивилася щороку в свій день народження.
Дорога і пілігрим
У наступні кілька днів Роберт Кінкейд зовсім не брався до фотографії. Та й Франческа Джонсон робила на фермі тільки найважливіші справи. Весь час вони проводили разом, розмовляли й любилися. Двічі на її прохання він грав на гітарі й співав для неї. Голос у нього був нічогенький — щось середнє між непоганим і добрим. Роберт трохи зніяковів, сказавши їй, що вона — його перша публіка. На це Франческа лише всміхнулась і поцілувала його, а потім знов поринула у свої почуття, слухаючи, як він співає про китобійні судна та пустельні вітри.
Одного разу вони завели Гаррі й поїхали вдвох до де-мойнського аеропорту, звідки він відіслав зняту плівку до Нью-Йорка. Кінкейд завжди, коли випадала нагода, посилав трохи матеріалу заздалегідь, щоб видавці могли оцінити його роботу, а техніки — пересвідчитися, що затвори його камер працюють добре.
Відтак він повіз її обідати до якогось вишуканого ресторану. Сидячи навпроти, він тримав її за руки й не зводив з неї палкого погляду. Й офіціант, дивлячись на них, усміхнувся, сподіваючись коли-небудь відчути те саме.
Франческа захоплювалася тим, що Роберт Кінкейд міг передбачити неминучий кінець, сприймаючи все з надзвичайною легкістю. На його очах вимирали ковбої, до яких він зараховував і себе. Вона, нарешті, починала розуміти, що Роберт мав на увазі, коли казав про майже всохлу гілку еволюційного дерева, до якої власне й належав. Якось, говорячи про те, що сам називав останніми речами, він прошепотів:
— «Ніколи більше! — скрикнув Володар Великої пустелі. — Ніколи, ніколи, ніколи».
На його думку, він не мав наступників. Його плем’я було приречене на загибель.
У четвер пополудні вони знову любилися, а потім між ними зайшла розмова, яка рано чи пізно мала відбутися. Вони обоє знали, що не уникнуть її, а проте відтягали цей момент.
— Що нам робити? — запитав він.
Вона мовчала, хоч серце їй краялося. А тоді тихо відповіла:
— Не знаю.
— Послухай, я залишуся тут. Якщо хочеш, у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мости округу Медісон», після закриття браузера.