Читати книгу - "Орієнталізм"

які утворюють середовище. Цей вид рудиментарної класифікації має свою логіку, але правила логіки, згідно з якою зелена папороть у одній людській спільноті є символом добра, а в іншій — віщує лихо, не є ані раціональними, ані універсальними, і наперед {76} визначити їх не можна. В тому, як ми бачимо різницю між речами, є завжди певний ступінь довільності. А безпосередньо з цією різницею пов’язані цінності, чия історія, якби пощастило повністю її розкрити, напевне, показала б той самий ступінь довільності. Це з достатньою очевидністю можна показати на прикладі моди. Чому перуки, мереживні комірці та високі черевики з пряжками з’являються, потім зникають, потім знову з’являються через проміжки часу в кілька десятиріч? Відповідь на це запитання почасти залежить від корисності моди, а почасти від внутрішньо притаманної їй краси. Та коли ми погодимося, що все в історії, як і сама історія, твориться людьми, тоді ми легко зрозуміємо, наскільки можливо приписати багатьом об’єктам, місцям або моментам певні ролі та задані значення, які набувають об’єктивної обґрунтованості лише після того, як їм приписано ролі. Це особливо стосується чогось не зовсім для нас звичного, такого, як чужоземці, мутанти або «анормальна» поведінка. Цілком можливо стати й на таку точку зору, що деякі дистинктивні об’єкти створюються розумом і що ці об’єкти, хоч нібито й існують об’єктивно, проте мають лише фіктивну реальність. Група людей, які живуть на кількох акрах землі, може провести кордони навкруг своєї ділянки та її найближчих околиць і називати територію, що лежить поза цими кордонами, «землею варварів». Іншими словами, ця універсальна практика визначення подумки знайомої ділянки простору як «нашої території», а незнайомих земель, що лежать поза нею, як «їхньої території» — це такий собі спосіб утворення географічних відмінностей, які можуть бути абсолютно довільними. Я вживаю тут слово «довільний», тому що уявна географія «нашої землі — землі варварів» не вимагає, щоб і варвари визнавали цю різницю. Для «нас» буде цілком достатньо провести ці кордони в наших думках; тоді «вони» відповідно перетворяться на «вони», і як їхня територія, так і їхня ментальність визначатимуться як такі, що відрізняються від «наших». Отже, до певної міри, сучасні та примітивні суспільства набувають, як здається, відчуття своєї ідентичності через неґативне протиставлення. Афінянин п’ятого сторіччя, імовірно, почував себе неварваром до тієї міри, до якої він у позитивному плані відчував себе афінянином. Географічні кордони {77} цілком передбачувано узгоджуються із суспільними, етнічними та культурними кордонами. Проте часто смисл, у якому людина почуває себе не чужоземцем, ґрунтується на дуже неясно визначеній ідеї того, «що лежить зовні», поза її власною територією. Усі види припущень, асоціацій та фікцій, як здається, скупчуються в невідомому просторі, розташованому поза межами мого власного простору.

Французький філософ Ґастон Башляр одного разу здійснив аналіз так званої поетики простору 28. Внутрішні покої будинку, стверджує він, набувають відчуття інтимності, таємності й безпеки, реальної чи уявної, завдяки тому, що вони нерозривно пов’язуються з певними аспектами людського життя, які поза ними неможливі. Об’єктивний простір будинку — його кутки, коридори, підвал, кімнати — важить набагато менше, аніж його поетичні характеристики, що звичайно є якостями, уявну та образну цінність яких ми можемо називати та відчувати: так, наприклад, дім може здаватися населеним привидами, або затишним, або сприйматись як тюрма, або як зачарований замок. Таким чином, простір набуває емоційного або навіть раціонального смислу через своєрідний поетичний процес, унаслідок якого порожні або анонімні проміжки відстані набувають для нас певного значення. Цей же таки процес відбувається, коли ми маємо справу з часом. Чимало з того, що ми асоціюємо з такими періодами (або навіть знаємо про них), як «дуже давно», «на початку часів» або «в кінці часів», є поетичним — тобто штучно утвореним. Для історика Єгипту часів Серединного Царства «дуже давно» матиме досить очевидне значення, але навіть це значення повністю не розвіє сповненого уявних образів, майже фантастичного відчуття, яке поймає людину, що намагається зазирнути в такий далекий і такий несхожий на наше сьогодення час. Бо не випадає сумніватися в тому, що уявна географія та історія допомагають розумові інтенсифікувати своє самовідчуття, драматизуючи відстань та різницю між тим, що розташоване близько від нього, і тим, що лежить дуже далеко. Те саме можна сказати й про емоції, які нерідко нас опановують, коли нам починає здаватися, що ми почували б себе затишніше й комфортніше в шістнадцятому сторіччі або на Таїті. {78}

Проте немає жодної потреби переконувати себе, що все відоме нам про час і простір або, радше, про історію та географію уявне більшою мірою, аніж будь-що інше. Існують такі речі, як позитивна історія і позитивна географія, що в Європі та в Сполучених Штатах мають значні здобутки, на які ми можемо послатися. Сьогодні вчені знають набагато більше про світ, про його минуле та сучасне, аніж знали вони, наприклад, у часи Ґіббона. Проте це аж ніяк не означає, що вони знають про нього все, що можна знати, не означає це також і того, тут іще важливіше відзначити, що ці їхні знання ефективно спростовують уявне географічне та історичне знання, про яке я щойно говорив. Нам немає тут потреби вирішувати, чи історія та географія просякнуті уявним знанням подібного виду, чи воно, в певному розумінні, тисне на них. Наразі ми обмежимося твердженням, що існує дещо більше, аніж те, що видається просто позитивним знанням.

Майже від найдавніших часів європейської історії Схід був чимось більшим, аніж тим, що Європа знала про нього емпірично. Принаймні до початку вісімнадцятого сторіччя, як витончено довів Р. В. Саутерн, європейське розуміння одного з різновидів орієнтальної культури, а саме, ісламської, було неуцьким, проте складним 29. Бо певні асоціації, пов’язані зі Сходом — не зовсім неуцькі й не зовсім обґрунтовані позитивним знанням, — завжди групувалися навколо того поняття Сходу, яке виробив орієнталізм. Погляньмо спочатку на демаркаційну лінію між Сходом і Заходом. Вона завжди здавалася чітко прокресленою — від часів «Іліади». Дві найглибші й найвпливовіші характеристики, асоційовані зі Сходом, ми знаходимо уже в Есхілових «Персах», найдавнішій афінській драмі з тих, які збереглися, та в Евріпідових «Вакханках», останній давньогрецькій трагедії з тих, які до нас дійшли. Есхіл зображує відчуття катастрофи, яке опанувало персів, коли вони довідалися, що їхнє військо, очолюване Ксерксом, було розгромлене греками. Хор співає таку оду:

Вся Азія нині стогне,Спустошений край.Повів їх за собою Ксеркс — ох, ох!Згубив усіх їх Ксеркс — о горе! {79}Зазнав поразки КсерксНа кораблях у морі.Чому ж Дарій ніколиНе вигублював