Читати книгу - "Стара фортеця"

— Які там іще задачі спозаранку? Людей будити. Брешеш ти, мабуть… — буркнула Марія Опанасівна й, нечутно ступаючи підійшла до мене. — Ану, покажи лишень! — наказала вона.

Я обережно, так, наче на тілі у мене була небезпечна рана, оголив живота й показав тітці почервоніле місце під першим ребром. Тітонька прижмурила заспані очі й, мало не торкнувшись носом мого вигаданого лишая, сказала:

— Ну, дурниці — він загоюється… Затягається вже.

— Де там затягається! — крикнув я й швидко опустив сорочку. — Це вам так здається, а мені боляче й свербить здорово. Ой, як свербить! — І обома руками я став швидко й старанно, перед самісіньким тітчиним носом розчухувати свій живіт.

— Та ти збожеволів! Не чухай! Не чухай, тобі кажуть, — злякано замахала руками тітка, — розчухаєш, а тоді й короста нападе. Покинь чухати! Іди краще змасти цинковою маззю.

Я йду в спальню. З шумом відчиняю ліву шухляду комода, де тітка зберігає свої ліки.

Я вмочую мізинець у фарфорову баночку з цинковою маззю. Потім, піднявши сорочку, густо змащую липкою білою маззю свій вигаданий лишай і наклеюю круглий клаптик пластиря. Це для того, щоб показати Куниці. Нехай рана має якнайстрашніший вигляд, тоді він розповість про неї в класі, і ніхто навіть не подумає, що мене виключили з гімназії.

— Випий молока! Тут залишилося вчорашнє, кип'ячене! — гукнула мені з кухні Марія Опанасівна.

Вона вже загримотіла каструлями й листами.

— Не хочу, я наївся! — відповів я тітці й побіг на вулицю.

За високими ворітьми в дворі у Куниці бігає їхній лютий кудлатий собака. Не встиг я ще й зупинитися біля паркана, як він, почувши чужого, люто загавкав і кинувся до воріт. Клятий пес — не можна навіть зайти у двір. Відійшовши на середину мостової, я протяжно загукав:

— Юзику! Юзю! Ходзь тутай!

Мовчання. Тільки, розлючуючись, хрипить і давиться під ворітьми пес.

Тільки б на мій крик не вийшов батько Куниці.

Та ось грюкають двері, й з палісадника, відігнавши собаку, вибігає Юзик. Очі в нього поприпухали, обличчя м'яте, сонне, й на лівій щоці червоніє відпечаток рубчика подушки.

— Ой, як ти рано, Василю! У нас іще всі сплять, — протираючи очі, бурмотить Куниця.

— Де там рано! Млин Орловського вже давно працює.

— А де твої книжки?

— А навіщо вони мені?

— Як-то навіщо? Ти хіба не підеш до гімназії?

— Не піду. Лікар Бик заборонив мені ходити в клас. У мене стригучий лишай, я заразний. — І я гордо ляснув себе по животі.

— Який лишай? Що ти вигадав?

— А ось — дивись. — І я, морщачись, підняв сорочку.

Мазь розтанула й розповзлася, жовтенький клаптик пластиря в'їхав униз і відкрив почервоніле місце.

Куниця цмокнув губами, похитав головою й чи то від співчуття, чи то з переляку промимрив щось невиразне.

— Боляче? — нарешті спитав він.

— Не дуже. Тільки щипає й свербить здорово, а чухати не можна.

— Стривай, стривай, а як же ти купався вчора?

— Купався. Ну, то й що ж з того? Свербіло, тільки трошки, я просто тобі нічого не сказав, гадав — так минеться. А зате вночі несила стало терпіти. Побіг я з тіткою до лікаря Бика. Прийшли, а він спить. Ми його одразу розбудили. Подивився він на мене, головою похитав: «Кепська, — каже, — справа». Маззю звелів це місце мастити й пластирі ліпити. А до гімназії заборонив ходити, поки не загоїться зовсім, — не змигнувши оком, збрехав я Куниці й сам вдивувався, як це все гладко виходить. Я вже сам починав вірити і в свою рану, і в лікаря Бика.

— Папірця тобі лікар дав для директора?

— А навіщо мені папірець, коли післязавтра канікули починаються?

— То, може, ти й у фортецю не полізеш?

— У фортецю я піду, ходити мені можна. Біжи по книжки швидше.

— Ну, гаразд, я зараз. — І Юзик побіг.

Сонце вже виповзло з-за скель — веселе й рум'яне. Ліва половина фортеці, звернена до міста, була освітлена яскравим ранковим промінням. Ми обійшли фортецю з тіньової сторони. Юзик сховав за пазуху зошити й підручники: так йому буде зручніше видиратися.

— Тільки вниз не дивись, а то голова обертом піде, — порадив він мені.

Чіпляючись за виступи квадратного каміння, щільно притуляючись до холодної волохатої стіни, ми обережно вилізли до першого карниза.

— Ну, тепер піде веселіше! Тільки б не запаморочилася голова!

Юзик — молодець. Він сміливо, не дивлячись собі під ноги, закрокував бочком по кам'яному карнизу.

Десь унизу, під фортецею, біліла звивиста дорога в село. Щойно ось ми йшли нею, а звідси, згори, вона здавалася дуже-дуже далекою.

Я не можу дивитися на шлях, а гляну — страх поймає — високо.

— Ех, що буде, те й буде!

Я повернувся до безодні спиною і, майже торкаючись губами замшілої стіни, затамувавши віддих, пішов по карнизу слідом за Куницею.

І ось, нарешті, ми добралися до Папської вежі. Слідом на Куницею я проліз через розламані грати всередину вежі. А тепер треба пробратися на фортечне подвір'я. Туди веде інше вікно, що виходить всередину фортечного подвір'я.

Куниця обережно визирнув з цього вікна, та раптом злякано кинувся назад і притиснув до губів палець.

Кілька секунд ми стоїмо мовчки.

Кого Куниця побачив? Може, сторож уже прогулюється із своєю важкою палицею по фортечному саду? Або хлопці з Заріччя випередили нас і збивають камінням черешні? А може, ще гірше — петлюрівці приїхали сюди вчитися стріляти?

В цей час я почув чиїсь голоси, потім заіржав кінь і заглушив усе. Знову розмовляють. Говорять голосно всередині фортеці. Та хто б міг бути тут так рано?

Чи не краще, поки нас ніхто не помітив, вибратися з ножі назад до підніжжя фортеці? Там уже нас ніхто не найме.

Але Куниця задумав інше.

Він ліг на запорошену підлогу вежі й знаками запропонував і мені зробити те саме. Повільно, плазом ми добралися по всипаній вапном підлозі до вікна й, ледь-ледь підвівши голови, глянули вниз, на подвір'я фортеці.

Унизу, під найвищою черешнею, стоїть чорний фаетон з піднятим верхом. Лаковані крильця фаетона виблискують на сонці, і навіть у тонких блискучих спицях коліс грає сонячне проміння. У фаетон запряжені двоє ситих карих коней. Вони струшують мордами й тягнуться до трави. Нам чутно, як побрязкують їхні вудила.

Віддалік, біля Чорної вежі, до яблуні прив'язаний запряжений у прольотку сірий плямистий кінь. І кінь, і прольотка дуже схожі на виїзд лікаря Григоренка.