Читати книгу - "Острів Скарбів"

Подекуди я натрапляв на гадюк. Одна з них повзла схилом скали. Вона підняла голову і зашипіла на мене так, ніби розкручена дзиґа. Я й гадки не мав, що це горезвісна гримуча змія, укус якої смертельний.

Далі я опинився у гущавині дерев, схожих на дуби. Пізніше я довідався, що їх називають вічнозеленими дубами. Вони росли на піску, надзвичайно низькорослі, як тернина. Їхні вузлуваті гілки були чудернацьки вигнуті, густе листя спліталося й утворювало щільний килим. Чим далі я йшов, тим вищали й густішали ці зарості. Ділянка вічнозелених дубів спускалася з піщаного схилу до широкого, порослого очеретом багнища, через яке протікала одна з тих річок, що впадають у протоку. Від спеки вода парувала, і обриси Підзорної Труби проглядалися крізь завісу туману.

Раптом в очереті щось зашаруділо. Крякаючи, знімалися в небо дикі качки і кружляли над багнищем великою галасливою хмарою. Я не помилився, думаючи, що це один із наших моряків сполохав їх. За звуками я визначив, що він бреде берегом багнюки. Незабаром я почув приглушений голос, який, наближаючись, гучнішав.

Я страшенно злякався і гайнув у першу ліпшу гущавину вічнозелених кущів і причаївся, мов заєць, під кущем.

Інший голос відповів. Потім знову заговорив перший голос, і аж тепер я впізнав його — це був голос Сільвера. Він говорив без угаву, його супутнику рідко вдавалося вставити слово. Інтонація свідчила, що це не проста розмова, а суперечка, та ще й гнівна, але слів я розібрати не міг.

Нарешті вони замовкли й, імовірно, присіли, бо птахи потрохи вгамувалися і повернулися на багнище.

І тут мене кольнув докір сумління. Якщо мені стукнуло в голову зійти на берег разом з піратами, то ця дурість повинна хоча б якось себе виправдати, отже, я мушу підслухати їхню нараду. Я вважав це своїм обов'язком, тому вирішив підкрастися якомога ближче до них і заховатися в густому листі кривих вузлуватих дубочків.

Точне місцезнаходження моряків визначити було нескладно: за голосами і за декількома все ще наполоханими птахами, які кружляли над їхніми головами.

Я просувався вперед навкарачки, повільно, але наполегливо. Нарешті, піднявши голову, у прогалині між листям я побачив Джона Сільвера і ще одного моряка. Вони стояли під палючим сонцем на зеленій галявині біля болота один навпроти одного і про щось розмовляли.

Сільвер пожбурив свою шляпу на землю, його велике, товсте біле обличчя блищало від поту. Він благально дивився на свого співрозмовника.

— Приятелю, — говорив він, — я тебе ціную як золото. Невже ти думаєш, що я дбав би про тебе, якби не любив усією душею? Справу зроблено, ти нічого не зможеш змінити. Я б хотів урятувати твою голову — ось чому я з тобою. Якби наші матроси дізналися, про що я зараз з тобою теревеню, Томе, що б вони зі мною зробили, ти лишень подумай!

Обличчя співрозмовника розпашіло, він відповідав Сільверові охриплим тремтячим, як натягнутий канат, голосом:

— Сільвере,… ти ж уже немолода людина і, здається, ще маєш совість. Настільки, що ніхто не вважає тебе шахраєм. Ти маєш гроші… багато знаєш грошовитих моряків?… До того ж ти не боягуз. То поясни мені, заради чого ти пристав до цих паршивих пацюків? Ні, нізащо не повірю, що ти з ними у змові. Я краще руку дам на відсіч… а свого обов'язку дотримаю.

Несподіваний шум урвав його мову. Ось він, чесний моряк, я знайшов його! І він був не один. Доказ цього проявився негайно. Десь далеко за багнищем пролунав злісний, пронизливий крик, далі ще один, а на кінець — розпачливий зойк. Він повторився луною в горах ще кілька разів. Усе птаство знову знялося в небо, аж стало темніше. А передсмертний зойк продовжував відлунювати в моїх вухах і душі. Тим часом все стихло, і тишу порушувало лише лопотання пташиних крил і відголосок прибою.

Том здригнувся, мов підострожений кінь. Але Сільвер і вусом не повів. Він стояв, опертий на милицю, і дивився на свого співрозмовника поглядом змії, яка от-от ужалить.

— Джоне! — крикнув моряк, протягуючи до нього руку.

— Геть руки! — заверещав Сільвер, відскочивши на крок зі швидкістю і спритністю акробата.

— Гаразд, Джоне Сільвере, — я приберу руки, — сказав моряк. — Але, слово честі, лише твоя нечиста совість змушує тебе боятися мене. Благаю, поясни, що там трапилось?

— Що трапилось? — перепитав Сільвер. Він посміхнувся, але не так невимушено, як завжди, а його очі перетворилися на два вістря голок і засвітились як скельця. — Що трапилось! Здається, це був Апан.

Вражений Том прийняв цю звістку відважно, як герой.

— Алан! — вигукнув він. — Хай буде пухом йому земля! Він помер, як справжній моряк. А ти, Джоне Сільвере… Ми з тобою довго приятелювали, та більше не будемо! Хай я здохну, як пес, але не зраджу. Адже це ви вбили Апана? Га? То ж убийте і мене, якщо зможете. Але знай, мені плювати на вас! Сказавши це, відважний моряк повернувся спиною до кока і пішов у напрямку берега. Але відійшов він недалеко. Джон із криком схопився за гілку дерева, вихопив з-під пахви милицю і метнув її услід Томові, наче списа. Милиця, запущена з неймовірною силою, зі свистом пролетіла вперед і влучила гострим наконечником у Томову спину, поміж лопатками. Бідолаха змахнув руками і впав.

Наскільки сильно він був поранений… не знаю. Звук був такий, ніби милиця розтрощила хребет. Сільвер не дав йому часу отямитися. На одній нозі він скочив на противника зі спритністю мавпи і двічі увігнав свого ножа аж по рукоять у беззахисне тіло. Сидячи в кущах, я чув, як важко сопів убивця, добиваючи жертву.

Доти я ніколи не втрачав свідомості, й гадки не мав, що це таке. Але тоді увесь світ закрутився переді мною: Сільвер, птахи, верхівка Підзорної Труби — все гойдалось, крутилось, миготіло… у вухах гудів передзвін, в який вривалися якісь далекі голоси.

Коли я прийшов до тями, той нелюд готовий був іти далі: милиця під пахвою, капелюх — на голові. Перед ним непорушно лежав Том. Але вбивця навіть не глянув на нього. Він чистив закривавлений ніж жмутком трави.

Довкола все було, як і раніше. Сонце однаково несамовито пекло і затуманене багнище, і високу вершину гори. Не вірилося, що якусь хвилину тому у мене на