Читати книгу - "Без козиря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гордій Байда бачив, що його дружина, знесилена постійною роботою біля ночов з брудною білизною шахтарів, солодко мріє про невістку, за якою у неї, може б, спочили натруджені руки, але її мрії зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злидні, які ще голоднішими очима світили тепер з вогких кутків землянки.
Всю ніч Гордій Байда рипів ліжком, чув, як прийшов Ілько і, не роздягаючись, упав на постіль; у хаті запахло перегорілим самогоном.
— Ільку, Ільку!
На його голос ніхто не обізвався, тільки в хатинці зарипіло ліжко під Харитою, і вона зітхнула. Повз віконце хтось пройшов, обережно ступаючи, і причаївся. Байда згадав слова Семена Сухого: «Шпигунство розвелось у нас». Він затаїв дух. На шахті невтомно чохкав паровик і знову нагадував йому про потребу «стріляти» роботу. Потім відчинилось віконце, і в нього вліз непомірно більший за віконце хитрий і улесливий Задоя.
Зіскочивши зі столу на короткі ноги, він присів на ліжко і, хитро підморгуючи, почав говорити:
— Даремно ти, Гордію, не погодився ото на предложеніє Сивокоза. От я, напримір, побалакаю з ним, хто про що думає, дивись — і упряжечка набігла. Дурень думкою багатіє, на всякі революції надіється, а мене ще батько колись учив: «Хочеш бути зверху, клади другого під спід». А то ще дід казав: «Покірне телятко дві матки ссе». Старі люди мудрі були. У нас на селі урядник ручку мені подавав, а чому? Бо користь від мене мав: усіх забастовщиків з ним вивели. А стукнула війна, і він мене не забув: «Іди, — каже, — Задоя, на шахти, там усі воєннозобов'язані, а то інакше на війну заберуть. А хочеш, до поліції поступай». Поліція, звичайно, діло чисте. Тільки в революцію легко могли й ухекати. А кому була потрібна ця революція? Мені? Я на шахту в хромових чоботях прийшов, дома без чарки за стіл не сідав. І цареві був угодний, бо допомагав душити отих, що кричали: «Геть старий режим!» Хіба нам погано жилося за старого режиму? Тобі, приміром, Гордію, хіба погано раніше жилося, що ти невдовольствіє показуєш?
— Як мені жилося раніше, за старого режиму? Так слухай же, Задоя ти паршива.
І він почав розповідати:
— Служив колись я на шахті Биковенка, може, чув, біля Гришиного. Шахтар на цій шахті був усе більше безпаспортний. Звідкіля такі виходили? Не знаю. Сам-то я із села прийшов: продав отакому ж жмикрутові, як ти, наділ на подушне і пішов світ заочі. На шахті Биковенка працював я у рядчика Деригуза, Оксентія Петровича. Такий же, як ти, коротконогий, а очі ніби осокою прорізані. Хитрий був чоловік. Працював тоді шахтар по дванадцять годин без просвітку. В день получки Деригуз надівав плисову жилетку, срібний ланцюжок через увесь живіт, мастив оливою голову, ставив на стіл журавля з горілкою, діставав рахівницю, табель і, весь сяючи, як мідний п'ятак, починав викликати. Підходить моя черга.
«Найняв я тебе, — каже, — Гордію, більше з жалості: сила в тобі велика, а даром пропадає, — підморгує й підносить повну склянку горілки. — Ану, — каже, — хильни». — Випиваю горілку, ущипнув трохи хліба, щоб заїсти.
«Ну, а тепер, — каже, — давай порахуємось». — А в мене від горілки душа вже танцює.
«Штани ти брав?» — Штани я справді брав.
«Чуні брав?» — І чуні брав.
Оксентій Петрович скинув одну кісточку, скинув другу.
«А семигривеника я тобі позичав?» — Я добре пам'ятаю, що тільки гривеника.
«Здається, — кажу, — не семигривеника».
«Те, що здається, ще не факт», — каже. І ще кісточку на рахівниці — кидь.
«А шість раз по двадцять, — і клацає під горлом пальцем. — Було таке?»
«Може, й було».
«Було, було», — каже. І ще кісточку — кидь. Бачу, і кісточок уже мало зостається! «Ex, — думаю, — за віщо ж я руки, ноги надсаджував?» А Оксентій Петрович ще привітніше:
«Гарні ви хлопці. З такими іще по склянці не гріх. Вип'єш, чи що?»
І наливає знову повну. А в мене вже душа розходилась.
«Давай!» — І одним духом до дна. І такий мені ублажливий вже здається Деригуз, наче ніколи й не був стервом.
«От усі ви такі, — каже, — а завтра будете катом називати. Тобі й гроші потрібні?»
«Потрібні гроші. Жінка, — кажу, — гола, сам голий».
«Так бери в мене черевики. Отож залишилось півтора карбованця, а решту відробиш».
«Відроблю, — кажу, — Оксентію Петровичу!» — Хоч черевики півтора карбованця й не варті, а тут ще душа горілки просить. Деригуз на це тільки й чекає. Скінчить видачу получки і останні краплини вицідить із журавля. Це б тільки починати получку, а горілки вже нема.
«Бери, чортяко, останні, тільки діставай!»
«Та де вже наше не пропадало, — каже. — Не можу, — каже, — я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характерність м'яка».
«Пошукати тільки такої», — думаємо про себе.
А він уже дістає іще четвертину.
«Підходьте по черзі».
Шахтарі юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливає кожному по склянці й приказує:
«А за годину ще по півстільки дам, тільки лягайте до біса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копійок».
Шахтар, бувало, вип'є, чвиркне крізь зуби — ото і вся закуска, лягає на піл і вслухається, як цокає велика «цибуля» перед Деригузом на столі. Ще й черга, бувало, не скінчилась, а вже хто-небудь підводить свою патлату голову й гукає:
«А я вже нарахував годину!»
Та Деригуза не обдуриш: він сидить, як копиця на полі, і цідить крізь зуби:
«Ти навчися попереду хоч до десяти лічити».
Капають хвилини, як коломазь із мазниці. Щоб скоротити час, починаємо співати:
Спустился рано утром в шахту
К своей лошадке вороной,
Сцепил я партию крючками
И мчался прямо под забой.
Вот мчится партия с востока
По узкой длинной коренной,
И молодому коногону
Кричит братишка тормозной…
«Уже, мабуть, і друга година минула», — перебиває хто-небудь.
А Деригуз мов не чує, сидить, ручки на пузі зложивши, та під пісню хилитається. Потім одкриє одне око, зизом гляне на свою «цибулю» і знову хитається. А ми страждаємо і знову
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без козиря», після закриття браузера.
