Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Максим Безрідний умить зорієнтувався: німці вчиняють переворот! Ще вчора поміж стрільцями прослизла побрехенька, буцімто кілька днів тому в приміщенні цирку відбувався бенкет німецького вищого офіцерства, на який було запрошено російських генералів й між ними генерал-лейтенанта Павла Скоропадського — нащадка гетьмана дурного, як мовив Шевченко. Хтось вифантазовував, як захмелілі німці забавлялися із Скоропадським: одягли його в кармазиновий кунтуш, на голову наділи гетьманську шапку з перами, вручили йому дерев'яний буздуган й проголосили гетьманом України.

Ніхто цим чуткам не надавав поважного значення: якщо таке і відбувалося, то це були звичайні розваги п'яної офіцерні… Однак ті чутки, виявляється, не були ніякими побрехеньками — німці зрадили Центральну Раду. Он вриваються шваби в український урядовий будинок, звідти долинають команди й крики, — й біжить чимдуж Максим Безрідний до палацу з готичними шпилями, що за Володимирським собором, і вмить з будинку в супроводі стрільців виходить стривожений Грушевський, сідає в авто, і мчить машина до стрілецьких казарм на Львівську вулицю.

Невдовзі німецькі солдати обступили казарми й наказали стрільцям виходити на подвір'я, Грушевського ж залишили під домашнім арештом. На те прибув на авто полковник Коновалець, німецький генерал Айхгорн запевнив команданта Корпусу С С у своїй прихильності до нього, однак звелів віддати стрільцям наказ скласти зброю, яка доконче буде їм повернута, якщо Корпус передислокується в Білу Церкву. Коновалець не бачив іншого виходу, як погодитися, він закликав своїх вірних бійців не бунтуватися — адже не все втрачено, ми ще повернемося до Києва…

Стрільці кидали долі карабіни, втирали сльози, а один стрілець підступив до Айхгорна й процідив крізь зуби: «Прокляті зрадники, ще прийде час, коли ви разом зі зброєю будете складати до наших ніг свої голови». З тим він вихопив із кобури наган і вистрелив собі в скроню.

У приміщенні Центральної Ради німці заарештували міністрів; на Софійський майдан виїхали повози, набиті москалями, вони стріляли навмання у натовп, а перед пам'ятником Хмельницькому поставали попи правити молебень за здоров'я ясновельможного гетьмана України Павла Скоропадського.

Й розійшлися по Україні, не питаючи дозволу в гетьмана, московські карателі: ми ще вам покажемо «самостійну неньку»!

…Не міг би я категорично — зневажливо й люто — кинути каменем в історію опереткового Гетьманату, який хіба лише назвою нагадував незалежну, хоч теж ефемерну, Козацьку державу, а в своїй суті був маріонетковим утворенням у політичному полі конаючої Російської імперії, яка на очах у всього світу блискавично перетворювалася на імперію новітню — більшовицьку. Таки не міг би: за вісім місяців правління гетьмана Скоропадського в Україні постали державні інституції, українські школи, Академія наук, Кам'янець-Подільський університет, з'явилися дисципліновані військові організації… Проте око навіть недосвідченого політика могло вбачати в цьому політичному утворенні штучність і неприродність. Гетьманатом фактично правила зрозпачена в боях за «єдінонєдєлімство» стара Росія; гетьман не вмів і двох слів зліпити українською мовою; каральні московські загони мордували Україну, німці, які за Брестською угодою зобов'язалися захищати суверенність України перед зазіханням більшовиків, денікінців, румунів, поляків, орієнтувалися виключно на російську антибільшовицьку військову силу — ідея нової «єдіной і нєдєлімой» Росії була погано прихованим стрижнем політики Павла Скоропадського.

У листопаді 1918 року гетьман остаточно здер зі свого політичного обличчя фальшиву проукраїнську маску й видав офіційну декларацію про федерацію України з Росією. Четвертий Універсал Центральної Ради був скасований. Єдиною українською військовою силою, якщо не рахувати анархічну махновщину, зосталися Гайдамацький Кіш Симона Петлюри та Осадний Корпус Січових Стрільців із чотирьох дивізій у Білій Церкві. Грушевський вийшов із гри, подався в еміграцію, а Винниченко і Петлюра, коменданти без війська, проголосили Директорію й обидва приїхали в Білу Церкву до штабу полковника Коновальця. Там застали посланця зі Львова сотника Осипа Назарука, який прибув від уряду ЗУНР до фактично єдиної в Україні національної військової сили просити допомоги проти поляків.

На прохання Назарука, замість Коновальця, командира готового до бою Корпусу СС, відповів Петлюра, який ще не міг бути компетентним у військових справах — щойно був звільнений з-під арешту:

«Без Києва Львів не втримається, мусимо передовсім здобути столицю… — І тоді заговорив до Коновальця: — Настав найсприятливіший момент для підняття в Україні протигетьманського повстання. Австрія розпалася, в Європі вибухають одне за одним заворушення з комуністичною закваскою, німці повертаються додому, загрожена більшовиками армія Денікіна готується до вимаршу з Одеси, щоб прийняти простягнуту руку Скоропадського…»

«Я знаю про це, — зупинив Коновалець Петлюру. — Мій Осадний Корпус готовий до виступу… А, до речі, може, вам відомо, скільки правди в тому, що Дмитро Донцов служить у Скоропадського. Невже таке можливе?»

«Про це я дізнався ще в тюрмі, — відказав Петлюра. — Й повинен сказати, що його підтримка гетьмана досить небезпечна, то впливовий політик».

«І він визнав незалежність України під зверхництвом продажного Скоропадського? В це важко повірити».

«А визнав… Його збаламутила українізація освіти, він, певне, не розуміє, що це московська пастка. Тому не варто очікувати прозріння Донцова, засліпленого квазідержавною демагогією гетьмана, його треба ізолювати. Авторитетне для української громади слово цього політика може нам більше нашкодити, ніж московська дивізія князя Святополка Мірського, що в Мотовилівці готується до наступу на Київ…»

«На станцію Мотовилівка я пошлю Дашкевича з його гарматою, — промовив Коновалець. — А Донцова… Нікуди він не дінеться, виловимо».

14 грудня 1918 року Осадний Корпус СС під командою Коновальця вирушив на Київ. Батарея Романа Дашкевича у лісі під Мотовилівкою розгромила дивізію князя Мірського, Гайдамацький Кіш Петлюри розбив решту німців під Фастовом, а Сердюцька дивізія, що стояла гетьманською залогою у Василькові, перейшла на бік повстанців.

15 грудня полковник Коновалець із Корпусом Січових Стрільців і Петлюра з Гайдамацьким Кошем увійшли на Софійський майдан. Владу в Україні взяла Директорія, гетьман, перебраний в жіночий одяг — як і Керенський — втік із Києва. Останні гетьманські сили захопив у полон полковник Роман Сушко біля Ботанічного саду: полонених привели до казарм на Львівську вулицю, й серед них Коновалець побачив Дмитра Донцова, демонічний вигляд його помітно збляк, з його очей світилася цілковита розгубленість.

Полковник наказав конвойному вивести Донцова з тлуму полонених, узяв його під руку й повів у свою колишню штабну кімнату. Донцов слухняно, як в'язень, пішов поруч з Коновальцем, скоса позираючи на нього, й на його обличчі розтавала розгубленість — сувора шаруга бралася брунатних щік; обидва мужі якусь хвилину сиділи мовчки за столиком один навпроти одного, не зважуючись починати розмову. Врешті спитав Коновалець Донцова:

«Як ви тут опинилися, пане Дмитре? Після нашої