Читати книгу - "Камінь посеред саду"

— Може, вовк у лісі здох.

«Вони наче підслухали… наче підслухали», — подумав я. Звичайно, сподівання, що мені якось пощастить відбити Ларису, навіть просто зацікавити її собою, — безглуздя. Ось вона повертає голову, нахиляється до свого коханого, її кохання приречене, це вона добре усвідомлює і все ж пливе далі, як людина, залишена в морі. Море… Я пливу до берега, на березі Магда й Іринка. Надії, що не збулися… У моїй руці спіймана мушля. Ще кілька хвилин — і я почую радісний Іринчин крик, її захоплення.

Я жбурляю мушлю у хвилі, вона зникає, і я пірнаю, простягаю руки, шукаю ними, наче сліпий. Ноги торкаються дна, я нагинаюся і бачу мушлю, що поволі осідає на дно. Я простягаю руку… Ось він — шлях до Іринчиної радості. Мушля вже встигла охолонути у воді. Я стискаю її, наче боюся, що хвиля знову змиє з долоні, хоча перед тим сам жбурнув її в море.

— Ви не можете їхати швидше? — кажу я тепер.

— Навіщо?

Голос у Лариси ледь хрипкуватий, а Георгій мовчить.

Ми проїжджаємо під мостом, по якому теж повзуть машини, Лариса повертає до мене голову.

— Куди ти поспішаєш, братику?

Смішинки, що бризкають на мене з її очей, раптом гасять моє роздратування.

— Бідний братик, він поспішає, — каже Лариса, та мене не дратує навіть ця, одверта, насмішкуватість.

— Я справді поспішаю. Поспішаю повернутися…

— Тоді не треба було їхати, — вперше озивається Георгій.

— Ви маєте рацію…

— Зупинити машину?

— Ні, чому ж?..

Усе стає на свої місця. Георгій теж людина із крові й плоті. Навіть родич буде заважати в подорожі до лісу. Подорожі удвох.

Мені зовсім легшає. Усе так банально в цьому світі. І ця подорож не найкраще з того, що можна вигадати.

— Справа в тому, що я ніякий не брат, — кажу тихо і лагідно.

— Тобто?..

Він таки повертає голову. Всього на мить, йому треба стежити за дорогою, але цього досить, щоб вловити і в погляді, як і в голосі, неприховану ворожість.

— Якщо не брат, то хто ж ви?

— Так собі… Людина…

— Гарна мені річ, — каже Георгій майже спокійним голосом.

— Господи, не день, а казна-що, — Лариса теж повертає голову і спопеляє нищівним блиском. — Що тобі ще спало на думку, Андрію?

Ми вже вибралися за місто, минаємо пост ДАІ. Міліціонер біля поста проводжає лінивим позіхом.

— То брат чи не брат? — голос у Георгія так само рівний.

— Якщо виходити з теорії, що всі люди брати… — кажу я.

— Знаєш, Андрійку, мені набридли твої півнячі вибрики, — сердито зауважує Лариса. — Ти сам напросився і сам псуєш поїздку. Це по-свинячому. Тобі вже не десять і навіть не сімнадцять.

— Авжеж, мені тридцять два.

— То чому ж ти дозволяєш собі такі вибрики? Я б на місці твоєї дружини теж тебе покинула.

Браво, ще один укол! Я вже збирався засміятися, але несподівано щось штрикає мене під лівою пахвою. Я відкидаюся на спинку сидіння. Очі самі заплющуються…

Спитати… спитати… що спитати… Мовби в лихоманці кидається з кутка в куток свідомості думка…

— Господи, Жоро, йому ж погано!.. — звідкись іздалеку долинає розпачливий жіночий голос. — Зупини, зупини ж машину, Жоро.

…Мені добре, мама несе мене на руках. Я тулюся до її плеча, до м'якої теплої кофтини, мама щось шепче, я не розчуваю, що саме, мені просто добре на маминих руках. З-за плеча прозирає шматок неба, нас наздоганяють темно-сірі хмари, схожі на загрозливу зграю вовків. Мені добре і затишно на маминих руках, коло маминого плеча, під лагідним лоскітливим теплом жовтої кофтини. Тільки от я відчуваю, як усе важчає мамина хода, вона все важче дихає, вже, здається, ось-ось упустить мене на землю, але покидати мамині руки мені не хочеться, я сам не втечу од грози, а мама відразу загубиться, тільки я не знаю, як їй сказати про це. І я щосили втискую обличчя у мамине плече, ховається небо, темні-темні грозові хмари, зникає весь світ, я тільки відчуваю заколисуючу мамину ходу. Це триває довго, та наш рух зненацька пришвидшується, і ось ми вже починаємо кудись летіти, та я не можу навіть закричати — м'яка шерсть затуляє губи, рота, носа, очі, все обличчя, всього мене.

…Я розплющую очі. Хмара, що, здається, нависла наді мною, стрімко почала даленіти, доки не завмерла у недосяжній височині. Зате поруч було Ларисине обличчя — світло-сірі очі дивилися печально, і щось у них таки стрепенулося, коли я розплющив свої.

— Ну, живий, — тихо сказала вона.

— Бунт не відбувся, — спробував пожартувати я, підводячись на лікті.

— Лежіть, лежіть, — злякалася Лариса. — Вам не можна роботи таких різких рухів. Раптом це інфаркт?

— Який в біса інфаркт?..

Рука, на яку я звівся, торкнулася її. Я взяв її руку і підніс до своїх вуст. Вона не забрала цю руку з довгими пальцями — може, боялася, що я знову бухнуся на ковдру, передбачливо постелену ними.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре..

— Зараз Георгій принесе води, і ми поїдемо назад.

— Не хочу.

Я сів і оглянувся довкола. Ми стояли на узбіччі, за яким тяглося зоране поле. Від лісочка, край якого починалося село, йшов з відерцем в руках Георгій.

— Пробачте за мої дурощі, — сказав я і звівся на ноги.

— Пусте, — сказала вона.

— Коли вже ми сюди доїхали, давайте поїдемо далі, — попросив я.

— А ви зможете?

— У мене нічого не болить.

Я простяг Ларисі руку, й вона підвелася. Та коли я спробував затримати її пальці в своїх, вона рвучко відсмикнула їх.

«Нічого не трапилося», — подумав я і згадав, що перед тим, як знепритомніти, мав щось запитати. Але що саме — згадати зараз не зміг. Рвучко повернувшись, я пішов на-зустріч Георгію. Я чекав, що він запитає хоч щось, але він тільки сказав: «Ожив?» — і кивнув на відерце — питимеш, мовляв? Я взяв відерце і став пити. Вода була холодна, ледь-ледь терпкувата, якийсь віддалений незбагнутий запах жив у ній. Мені справді хотілося пити, я пив довго цю холодну воду, дивлячись, як майже доторкаюсь чолом до свого відображення у воді. Зрештою я напився і поглянув на відображення, тримаючи відерце перед собою. За моєю спиною там, у воді, виднівся шматок дороги, неба і навіть лісу. Я озирнувся. Георгій ішов собі до машини, коло якої стояла жінка з ковдрою в руці.

Цієї миті я пригадав, що хотів там, у машині, спитати у цієї жінки. Я хотів спитати, як звати мою колишню дружину.

Вона не знала, як звати, і