Читати книгу - "Камінь посеред саду"

Відерце ковзнуло з моїх рук, і вода потекла по гравію, по доволі вже пожухлій осінній траві, доки вся не витекла.

15

У мене під ногами шурхотить трава, майже така сама, як там на узбіччі. Я йду лісом, слухаю це шурхотіння, й мене ось уже кілька десятків хвилин не покидає враження, що ліс цей безлистий.

Знаю, що це не так. Ще тільки перша позолота торкнулася цього лісу, як і природи взагалі. Ще далеко до осінніх холодів, справжніх осінніх холодів.

«У лісі не так відчувається вітер», — думаю я.

Це перша виникла думка, відколи йду лісовою стежкою. Цікаво, хто її проклав, цю стежку, чиї ноги витоптали?..

«Це вже друга твоя думка», — кажу собі.

Скупа посмішка торкається моїх вуст. Спиняюся, підбиваю ногою шишку, що лежить збоку від стежки.

Угорі, на високій сосні, повно таких шишок. Я нагинаюся, хапаю кривий, збитий кимось, сучок і жбурляю на гілку, де шишок найбільше. Але жодна з них не падає до моїх ніг. Сучок застрягає на гілці, я шукаю його поглядом, але не знаходжу.

Стежка веде мене далі, вона виведе до річки — це я знаю напевне. Бо ми відпочивали неподалік утрьох. Утрьох ішли лісом неподалік…

Іринка бігла стежкою, їй було цікаво ховатися, вона вищала від задоволення, коли я минав її, непомічену. Але коли завважила, що я не помічаю навмисне, насупилась.

А потім я минув її, пішов собі далі. Магда йшла десь далеко позаду, і раптом я почув розпачливо-пронизливий доньчин крик.

— Тату! Таточку!

Як я сам перелякався од цього крику! Не тямлячись, кинувся назад, став розгортати кущі, квапливо, обдираючи руки. А міг просто відгукнутися.

— Таточку!

— Я тут, Ірусю, — нарешті здогадався я відгукнутися. Коли ми стрілися, донька не плакала, лише дивилася великими наполоханими очима так, наче бачила мене вперше.

— Іринко! — це вже гукала Магда.

Вона підбігла — засапана, нажахана, і теж здивовано дивилася на нас обох.

— Ми гралися, — сказала Іринка тихо і винувато.

— То чого ж ви так репетували? — спитала Магда. — Я вже подумала невідь-що. Думала, може, змія вкусила.

— У цьому лісі немає змій, — повчально прорекла Іринка почуте годину тому від мене.

Далі ми вже йшли утрьох, мовчали, хоч нічого ніби й не трапилося. Зрештою, я став описувати річку, до якої наближалися.

— У цьому лісі справді немає змій? — зненацька спитала донька.

— Тато ж сказав, — докірливо відповіла за мене Магда.

Я струшую головою. Було — і загуло. Як і теперішнє. А що було тепер?

Було вогнище, коло якого ми сиділи втрьох. Був обід і димок, що вився між деревами. Була розмова, і в тій розмові виявилося, що Георгію потрібен куратор малих підприємств, які належать до його фірми. Він так і сказав: «Мені потрібен куратор». І якось дивно подивився на мене. Так дивляться на товар, який вирішили купити, хоч він і не вельми потрібен.

— Візьміть мене, — сказав я несподівано.

— Маєте вищу освіту? — спитав Георгій.

— Маю. Закінчив політехнічний інститут.

— Тоді вважайте, що беру.

— А що я маю робити?

— Головне — не заважати мені… Робитимеш, що хочеш, аби не плутався під ногами.

— І мене не проженуть після такої роботи?

— Поки там керуватиму, не проженуть. Підходить?

— Авжеж.

— Тоді, вважай, домовились. Прийдеш у вівторок.

Він одвернувся. Не запитав, ні де я працюю і чи працював до того. Може, тому, що я був Ларисиним «родичем», а може… Між нами наче одразу по цій розмові виросла незрима дистанція.

Я бачив, як здивовано зиркнула в мій бік Лариса. Чому я пішов на це приниження?

Чому я поїхав з ними?

Чому вчора прийшов до Серафими Михайлівни?

Справа навіть не в самотності, Справа в моїй поразці.

— Я пройдуся, — сказав я і підвівся.

Вони промовчали. Я йшов і вдихав димок від вогнища. Димок незабаром зник. І мені здалося, що опадає листя. Потім я почув, як шурхотить трава під ногами. З'явилася перша думка. Я подумав про вітер.

У моєї поразки не повинно бути свідків. Завтра, післязавтра Оленка, Комаров, Люська і навіть Кавунін дізнаються про Магдину втечу. Може, й не втечу, але… Я не хотів, щоб вони про це довідалися.

Покидаючи Георгія і Ларису, я гранично чітко усвідомив, що це для мене важливо — аби не знали про поразку. Аби не знали — це так. Але й виходу не було. Ось чому я вхопився за Георгієві слова. Я мстив самому собі.

Ноги самі несли мене до річки. Коли я зрозумів, що мені чомусь таки хочеться там побувати, пришвидшив ходу. За якусь хвилину вже мало не біг, а далі й мчався щосили, не затуляючись навіть від гілок, що хльостали по обличчю.

Спочатку в обличчя торкнулося прохолодне вологе дихання річки, далі вона зблиснула сталевою стрічкою води, стрічка розширилась, і берег, ледь похилий, спинив мій біг. Річка лежала внизу, біля моїх ніг, але я відчув, що не бачу того, за чим поспішав, за чим біг. До протилежного берега було далеко, на ньому теж ріс ліс, місцями вже пожовтілий, але його краса була чужою моєму серцю.

— Андрію!

Я оглянувся. Нікого, звісно, не побачив.

— Андрію! — знову почув далекий Ларисин голос.

Без сумніву, вона йшла слідом. Навіщо? Я повернувся і швидко попрямував берегом. Річка текла поруч. Подивившись на сірі непривітні хвилі, я збагнув, що йшов до річки тому, що знав — тут неподалік с брід, вузьке місце, тримаючись якого можна перейти на той, другий берег. Але коли почув Ларисин голос, то зопалу пішов у протилежний від броду бік. Вертатися ж тепер не хотів, бо, вийшовши до річки, міг зустрітися з нею. Я боявся цієї зустрічі. Думка про можливість якихось почуттів між нами знову спалахнула в моєму мозку. Але саме цього я і боявся — почати нову гру. А може, й боявся якогось Ларисиного запитання…

Нову гру.

Я спинився, а потім, приваблений невидимою силою, притулився лобом до берези, що росла переді мною. Обхопив березу руками, і моя щока торкнулася шорсткої борозенчастої березової кори. На шкіру посипалося щось схоже на борошно. Я провів по шкірі пальцями і коли підніс їх на рівень очей, побачив білий пилок, маленькі частинки якого утворювали на пальцях примхливий візерунок.

Коли я струсив його, пилинки закружляли в повітрі. Вони осідали на гілки, на листя і наче зросталися з ними.

«Ось так і я», — подумалось мені, але думка обірвалася.

Ні вже, я не пилинка ні в цьому