Читати книгу - "Переяславська рада - трагедія України і програш Європи"

А в Україні ж пам'ятали "Березневі статті", зокрема, й щодо козацького війська. Петро І ж оголосив з квітня 1707 року про реорганізацію козацької армії, що мало призвести до її ліквідації. Такі спроби з його боку були ще 1705 року, коли він посилав до Прусії Прилуцький та Київський полки, маючи намір обернути їх у драгунські.

Козацьке військо змушене було брати постійну участь у численних походах і важких боях, не одержуючи за це не тільки ніякої винагороди, а й зазнаючи всіляких образ від московських воєначальників. Дійшло навіть до того, що російські солдати стягнули з коня наказного гетьмана Дмитра Горленка і ледь не побили його. "В Україні московські війська, - писав зарубіжний дослідник Л. Левіттер,- ...своїми грабунками, підпалами, побоями та знасилуванням нагадували радше карну експедицію, ніж союзне військо" (Мацьків Т. Студія про мазепинців // Український історик. - 1983. - Ч.2–3. - С. 170).

Австрійський посол у Москві Отто Плеєр повідомляв до Відня на початку 1706 року, що Мазепа скаржився цареві на Меншикова, котрий силою відібрав у козаків коней. Однак безчинства з боку російського командування й далі продовжувалися. І коли гетьман наступного року знову звернув на це увагу Петра І, той змушений був наказати своїм полкам, аби Україну проходили "...скромно, не чиня никаких обид и разорения малороссийского края жителям под опасением нашего гнева и казни" (Письма и бумаги императора Петра Великого. - М., 1948. -Т. VІІІ- Вып.2.- С. 864–865).

Однак це не допомагало, бо постійна присутність московського війська в Україні продовжувала залишатися джерелом різних безчинств над мирним населенням на території кожного полку. Зокрема, в Полтаві перебував драгунський Гренадерський полк, у Миргороді - драгунський Астраханський, у Лубнах - драгунський Невський, у Гадячі - драгунський Новотроїцький, у Ніжині - драгунський Інгермландський, у Переяславі - Ростовський, у Козельці - Троїцький, у Прилуках - Ямборський.

Велике невдоволення викликало в українського населення й те, що його постійно залучали до будівництва Петербурга. У неймовірно важких умовах щороку на берегах Неви працювали тисячі українців, значна частина яких через хвороби й каторжну працю гинули в болотах. А скільки полягло їх при спорудженні каналів? За підрахунками окремих дослідників, Петро І лише в останні п'ять років свого життя залучав до різних будівельних робіт 150 тисяч українців, 25 тисяч із яких не повернулися додому...

А починалося все це за часів гетьманства Мазепи. Така гірка статистика вже потрапляла до його рук. Як йому було сприймати зведення про навічно полеглих синів свого народу у чужих землях?

Наша історична література впродовж багатьох десятиліть вихваляла Петра І за створення всеросійського ринку, який давав начебто великі можливості і для розвитку українського господарства. А насправді, після приходу Мазепи до влади, Україна все частіше зверталася до звичних для неї торговельних операцій із Західною Європою. Вони здійснювалися через балтійські порти Гданськ, Кенігсберг та сухопутні шляхи через Краків і Бреслау. З України гнали худобу, везли шкіру, віск, тютюн, селітру, горілку, скло, збіжжя тощо. Широким був і зустрічний потік товарів. Так, з Сілезії доставляли голландське й англійське сукно, біле й пофарбоване полотно, шовкові тканини, різні металеві вироби, срібний і кришталевий посуд, латинські, німецькі та французькі книги. Подібні товари, а також медикаменти надходили з Кенігсберга й Гданська.

Розвиток промисловості Гетьманщини відбувався такими швидкими темпами, що Мазепа 1700 року навіть спеціально займався проблемою розширення міжнародних зв'язків з питань українського господарювання. Саме тоді він затвердив головні сухопутні й водні шляхи: скажімо, з Стародуба суходолом на Бихів, Борисів, Мінськ, Раків, Оливу, Вержболово, Кенігсберг; з Чернігова - на Лоїв, Речицю, Несвіж, Гродно, Августово, Кенігсберг.

Звісно, розвиток економічної самостійності Гетьманщини непокоїв російського самодержця, що й обернулося 1701 року виданням указу Петра І, згідно з яким український експорт у Європу мав здійснюватися через... Архангельськ. Тобто із Гетьманщини прядиво, поташ, юхту, сало та інші товари слід було спершу везти через Москву до Білого моря, а потім навколо Скандинавії до Англії, Німеччини...

Це була перша спроба Петра І перетворити українських купців у своєрідних помічників російського капіталу. З іншого боку всі закордонні товари мали проходити лише через руки московської торгівлі, які, звісно, піднімали на них ціну для українського населення.

За цим треба, на нашу думку, з одного боку бачити далекоглядність Мазепи, котрий через торговельні зв'язки з Європою та Близьким Сходом прагнув утвердити економічну самостійність і міжнародний престиж України, а з іншого - бажання Петра І силоміць відрізати її від закордону, щоб вона втратила характер самостійного економічного організму й поступово перетворилася у звичайну колонію Росії, в якій тільки й можна було б реалізовувати сировину й продукти з України. У той же час Україна мала стати постійним ринком збуту російських виробів, переважно гірших і дорожчих, ніж іноземні.

Таким чином примусове втягнення до всеросійського ринку українського господарства спричинилося, по суті, до розорення останнього.

До того ж, Петро І чинив перешкоди Україні не лише у спробах зміцнити економічні зв'язки з Європою, але й в посиленні господарських контактів Лівобережної України з Правобережною та Слобожанщиною, тобто боявся створення єдиного економічного механізму. Монарх, очевидно, розумів, що заходи Мазепи в цьому напрямі (інтеграція економіки України в Європу, створення українського капіталу) - чи не головна козирна карта у протистоянні натискові російського самодержавства.

Заради всієї України

Це, а також політичне обмеження Гетьманщини, викликало широке невдоволення козацької старшини ставленням царського самодержавства до України, а відтак й призвело до укладання угод Мазепи з шведським королем Карлом XII та польським Станіславом Лещинським. Зокрема, за допомогою першого, гетьман, враховуючи, що тоді "Швеція була однією з найвеличніших, якщо не найвеличнішою військовою державою в Європі", вирішує остаточно порвати з російським самодержцем. Цьому, нагадуємо, сприяв і той спалах невдоволення, який уже досить виразно проріс з середовища козацтва, особливо його старшини.

Масла у вогонь, як кажуть, підлило ще й спорудження Печерської фортеці в 1706–1707 роках у Києві. Пилип Орлик, генеральний писар Мазепи, згадував: "Зачалася робота коло фортифікації печерської, наступили переходи через українські городи до головної армії то рекрутів, то всяких начальників, і полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана, з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б'ють, вуха шкодами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського