Читати книгу - "Піца Гімалаї"

Уранці їх спіткав підйом жахливою життєрадісною гімноподібною (від слова «гімн») музикою. О шостій ранку. Мовляв, арбайтен, людоньки, нічого вам по ліжках ніжитися.

Після того, як із другої ранку недорізано всю ніч верещали півні й Редька крутилася на вилізлих пружинах готельного матрацу, як грішник у чистилищі, вона готова була вилізти на телеграфний стовп, зняти гучномовець і вдягти його на голову голові села, чи хто тут у них заправляє медіа-простором.

У двері кімнати постукали.

— Єс?! — закричали разом Редька й Дордже.

За дверима мовчали.

Редька з Дордже перезирнулися.

Стук повторився.

Редька зібралася встати, глянути, що там, але Дордже жестом зупинив її. Він сам встав і підійшов до дверей. Глянув у шпарку між пофарбованими на синє дошками, відтак відкрив і вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. Редька і собі підскочила, щоб глянути в ту ж саму шпарку. Вона побачила шматок спини Дордже і частково жінку з розпущеним довгим волоссям. Зрештою, тут майже всі таке довге носили, але зазвичай вкладали в коси. Розмова велася приглушеними голосами. За мить Дордже засміявся, ще щось тихо сказав відвідувачці й різко повернувся до кімнати, набивши цікавій Редьці добрячу гулю дверима.

— Сука блядь, твою мать! — закричала Редька.

— Ага. От бач’, підслуховування до добра не призводить. Тим паче підслуховування незрозумілих мов.

— Урод! Дай мені шось холодне! Всралося мені тебе підслуховувати, з твоїми китайськими развєдчіками!

— На. — Дордже намочив свою шкарпетку холодною водою і простягнув Редьці.

Редька приклала чорну шматку, і вже аж потім зрозуміла, що воно таке.

— Ти шо — шкарпетку мені дав?!

— Ну. Шкарпетка.

— Чиста?

— Не знаю. Понюхай.

— Фу!!! — Редька запустила шкарпеткою в голову Дордже, але промазала, і махрова шкарпетка, як гроно сірого винограду, повисла на віконних гратах.

— Ти ж сама сказала — «щось холодне», — знизав плечима Дордже. — Слідкуй за формулюванням своїх бажань. Вони ж, як бачиш, мають властивість збуватися.

— Краще б запустив у мене своїм холодним серцем… — сказала розпачливо Редька і тут же сама зареготала від своєї патетики. — Що хотіла та тьотька?

— То не тьотька. Їй дев’ятнадцять років.

— Ой моя срака! Яка різниця? Шо хотіла та тьотька, якій дев’ятнадцять років?

— Дещо спитала.

Редька не могла повірити, що Дордже раптом став такий закритий. Які в них можуть бути таємниці? Вони ж або нічого не знають хором, або ділять те, що знають, навпіл, бо так уже склалося.

— Що вона питала тебе?

— Та так. Стандартні речі.

— Які стандартні речі?

— Чи маю жінку і де живу.

— А. І шо?

— Нічо. Хотіла піти зі мною.

— В сенсі?

— Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому..

— Так в неї ж чоловік є ніби? — Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.

— Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.

— А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… — пробурмотіла Редька.

— Прошу?

— Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.

Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало — це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.

— А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.

— То хай сидить собі дома і мявкає, — повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.

— Я на пошту, скоро буду. — Дордже затраснув двері.

Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.

— Шось ми або біліші за всіх білих, або виглядаємо дурнішими за всіх дурних.

Редька без ентузіазму ялозила вилкою по слизькому пересмаженому тофу, виловивши його в океані цибулі. Дордже їв рівно стільки, скільки було треба, і з їжею не бавився. Не дивувала його ні сира картопля під виглядом смаженої, ні м’ясо невідомого походження під чесним курячим іменем. Місто було таке — будь-яка довершена річ виглядала би у ньому патологією.

Тут, у Понгсалі, на зміну похоронам, гуляли чиєсь народження. П’яний брат матері дитини (!) закликав усіх, хто проходив повз їх гучне справляння під натягнутою клейонкою обабіч головної дороги, до них приєднатися й випити домашнього вина.

І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.

І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь час треба рухатися далі.

— Я не знаю, — сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. — Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш — подивись сама.

Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.

— Маєте кімнату з балконами? — поцікавилась вона для проформи.

Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.

— Ясно, — зітхнула Редька.

У вікнах транслювалося базарне життя — продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи