Читати книгу - "Жінка у білому"

— Прошу вас, покличте її сюди!

— Т-с-с!.. Вона сама йде до нас. Нічого не кажіть при ній. Нехай це наше відкриття про схожість її з тією жінкою залишиться нашим секретом... Ходи до нас, Лоро, та розбуди місіс Везі музикою. Містер Гартрайт просить іще музики, цього разу йому хочеться послухати щось дуже легке й веселе!

IX

Так закінчився мій перший, сповнений подій день у Ліммеріджі.

Ми з міс Голкомб не розголошували свого секрету. Але після відкриття тієї схожості жоден новий промінь більше не освітив таємниці жінки в білому. При першій нагоді міс Голкомб обережно повела зі своєю сестрою мову про матір, про колишні дні та про Анну Катерік. Але спогади міс Ферлі про ту маленьку школярку були дуже загальні й невиразні. Вона пам'ятала про свою схожість із материною улюбленицею, але пам'ятала як про щось давно минуле. Вона не згадала ні про подаровані білі сукенки, ні про дивні слова, якими дівчинка так простодушно виказала свою вдячність місіс Ферлі. Вона тільки й пам'ятала, що Анна пробула в Ліммеріджі всього кілька місяців, а тоді поїхала додому, в Гемпшір. Не могла також сказати, чи приїжджали ще коли-небудь ті мати з дочкою в Ліммерідж і чи взагалі хтось щось чував про них згодом.

Ані читання решти непрочитаних листів не розв'язало тих загадок, що бентежили нас із міс Голкомб. Ми лише з'ясували, що та, кого я здибав тоді вночі, була Анна Катерік; ми ще припустили, що біле її вбрання можна пояснити її деякою розумовою відсталістю і не згаслою з роками вдячністю до місіс Ферлі, й на цьому — так нам тоді здавалося — наше розслідування закінчилось.

Дні йшли за днями, складалися в тижні, й золоті провісники осені вже торували собі дорогу через зелене літо дерев. Тихі, бистроплинні, щасливі дні! Моя оповідь ковзає по вас так само швидко, як ви ковзнули повз мене. Які з тих скарбів, з тих радостей, що ними ви так щедро повнили моє серце, лишилися зі мною, щоб я міг перелічити їх на цих сторінках? Нічого від них не лишилося, крім найпечальнішого признання, яке тільки може зробити людина: признання у власній дурості.

Це признання мені нетяжко вирвати з себе, адже я мимохіть уже вибовкав свою таємницю. Вбогі, нікчемні слова, що не зуміли змалювати міс Ферлі, ще й як спромоглися виказати почуття, які вона в мені пробудила. Таке буває з усіма нами. Наші слова — велетні, коли роблять нам шкоду, і карлики, коли ми сподіваємося від них добра.

Я полюбив її.

О, як добре я спізнав усю ту скорботу й гіркоту, що вміщається в цих трьох словах! Я можу зітхнути над моїм сумним признанням разом із найчулішою жінкою, що читає ці слова й жаліє мене. Я можу засміятися над ними так само гірко, як і найчерствіший чоловік, що глузливо їх перекривляє. Я полюбив її! Співчувайте мені чи зневажайте мене, але я признаюся в цьому, твердо вирішивши сказати правду.

Чи було якесь виправдання для мене? Якоюсь мірою для мене були виправданням ті обставини, за яких текло моє життя в Ліммеріджі.

Ранкові години я збував у тихій самотині моєї студії. Роботи над реставрацією малюнків мого хазяїна мені вистачало, щоб зайняти нею мої руки й очі, а мій розум тим часом міг вільно віддаватися небезпечній розкоші своєї неприборканої уяви. Згубне усамітнення — адже воно тривало досить довго, щоб підірвати мою волю, і не досить довго, щоб ту волю покріпити. Згубне усамітнення — бо зразу ж після нього я проводив дні й вечори, і так тиждень за тижнем, у товаристві двох жінок, одна з яких вабила надзвичайною витонченістю, блискучою дотепністю, бездоганною світськістю, а друга чарувала вродою, ніжністю і простою правдивістю — рисами, котрі очищають і скоряють чоловіче серце. Жоден день не минав без того, щоб учитель і його учениця не опинялися небезпечно близько одне від одного. Як часто моя рука була біля її руки, а щока моя, коли ми разом схилялися над її альбомом, майже торкалася її щоки! Що уважніше стежила вона за кожним рухом мого пензля, то ближче до мене були пахощі кіс і теплий аромат її подиху. Це було частиною мого вчительського обов'язку — жити в самому променистому сяйві її очей. Часом ми сиділи так близько одне біля одного, що я тремтів від думки, що можу доторкнутися до неї, а то вона так низько схилялася, щоб поглянути на мій малюнок, що мимоволі стишувала голос, і її стрічки на вітерці чіпали моє обличчя, перш ніж вона встигала їх відвести.

Наші вечори, після походів на етюди, скорше врізноманітнювали цю неминучу близькість, ніж перешкоджали їй. Моя цілком зрозуміла любов до музики — музики, яку вона виконувала так ніжно, з такою жіночою витонченістю, і її неприхована втіха від того, що своєю грою на роялі вона віддає мені ту радість, яку я давав своїм малюванням, ще міцніше в'язали узи нашої спільноти, все ближче зводячи нас докупи. Випадкові слова в розмові, простота звичаїв, яка дозволяла навіть таку дрібничку ― наше сусідство за столом, іскрометна дотепність міс Голкомб, що жартувала над моїм учительським старанням і над її учнівським запалом, навіть лагідне схвалення на обличчі сердешної місіс Везі, яка мала нас із міс Ферлі за ідеал молодих людей, бо ми ніколи їй не заважали, — ці та ще й інші всілякі марнички, кожна окремо і всі в поєднанні, зближували нас у невимушеній родинній атмосфері й непомітно вели нас до одного безнадійного кінця.

Я мав би не забувати свого залежного становища й не давати волі своїм почуттям. Так я й зробив — але було вже запізно. Вся моя обачність, весь мій досвід, що допомагали мені встояти супроти чарів інших жінок, оберігали мене й від інших спокус, — покинули мене. Завдяки своєму фахові мені доводилося в минулому часто бувати в товаристві молодих дівчат, і серед них траплялися й дуже вродливі. Я розумів, що моє соціальне становище невіддільне від мого покликання, і навчився залишати симпатії, зрозумілі в мої літа, в передпокоях моїх хазяїв так само холоднокровно, як лишав унизу парасольку, перш ніж піднятися нагору. Я давно звик із цілковитою байдужістю, як до чогось само собою зрозумілого, ставитися до того, що моє становище вчителя малювання вважалося достатньою гарантією