Читати книгу - "Fata Morgana"

Якась баба, вилiзши з хати, трималась за стiни i сердито кричала в пустку:

- Де люди? Горить що? Га!

Нiхто не обiзвався до неї. Тiльки вiтер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого листу.

Помалу народ вертався з зборнi.

Двоє iдуть.

- Чув? Свобода, воля, а яка воля?

- Хiба я не знаю? Бити панiв.

- Я розiбрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панiв. Котрий, значить, живе з людської працi.

Баби:

- Як будуть розбирати економiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову.

- А менi коли б пару гусей на розплiд. Такi хорошi гуси…

- Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш…

- Звiсно. Не даваймо нiкому свого.

Парубки раптом сповнили вулицю спiвом.

Пiд хатами багатих вони спинялись, пiдiймали догори корогву i на весь голос гукали:

- Земля i воля!

Коли поховались, нехай хоч чують. Це їм, як перець собацi…

Гущу та Прокопа мало не розривали. - Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть землю? А куплену землю - чи заберуть?

Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спокiйний, як завжди.

Маланка ловила його за поли.

- Прокопе, слухай мене… се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця родить… Гляди, щоб не забув… Чуєш, Прокопе, га?

Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням.

***

Кожний день нiс якусь новину. Там економiю розiбрали дощенту, там спалили гуральню або сахарню, в iншому мiсцi рубали панськi лiси, орали землю. I нiчого за се не було. Пани тiкали, никли перед лицем народу, як солома в огнi. Щодня вiтер приносив свiжi дими, а люди свiжi оповiдання, i нiхто бiльше не дивувався. Вчора се була казка, сьогоднi дiйснiсть, що ж дивного тут? Правда, гуральня панича Льольо, економiя пана - мулили очi. Чого ще ждуть?

- Хiба ми за людей гiршi? Уже ж рiшили.

Невдоволенi були, але верх брали Гуща та Прокiп.

Проте вечорами дехто запрягав конi i порожнем вимикався на нiч з села. Ходили i пiшi. Застромляли сокиру за пояс, мiшок пiд плече i тягли через поле в сусiднi села по панське добро. Ночами по розгрузлих дорогах безперестанку котились наладнованi хури мiшками зерна, картоплi, цукру. Тi, що виходили пiшi, вертались кiнно, на баских конях, або гнали перед себе корову. На другий день висиплялись до пiвдня, i лиш по колесах, умазаних в кал, сусiди знали, що той чи iнший їздив вночi на здобич. Часом дiти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молодиця шила, на заздрiсть другим, розкiшний очiпок з шматини, якою пани оббивають стiльцi. Ходила й Маланка.

Вона ледве приперла мiшечок муки, засапалась i стогнала.

Андрiй уминав смачнi паляницi та все хвалив, але Маланка не їла.

- Чому не їси? - дивувався Андрiй.

- Не можу. Чуже воно.

- Нащо ж ти брала?

- Всi брали, взяла i я.

Мука заважала Маланцi, як мрець у хатi, вона не знала, куди її дiти.

Багачi причаїлись, їх наче не було в селi.

- Щось наших верховодiв не чути, полякались, сидять по хатах, - смiялись люди.

Але там, де їх було багато, вони не мовчали.

Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пiсок, оповiдав:

- Приходжу в село, день буднiй, а люди до церкви. Спинили й питають - хто i чого, за чим прийшов, до кого. Оглядають, наче я злодiй. Ну, добре. Швагер теж в церквi. Сестра ледве на ногах встоїть, iде i заточиться, а очi червонi та каламутнi. Ах, боже… Що тобi, кажу, слаба? А вона в плач. - Не слаба, каже, боюся. Од безсоння звелась. П'яту нiч не спимо, не гасимо свiтла, пильнуєм, щоб не здрiмати. Ждемо, коли прийдуть. - Кого ж ви ждете? - Голоти. Переказали, ждiть нас, будем палити. Щоб не було нi бiдних, анi багатих, самi середнi. Страх боре людей. Ще вдень - нiчого, видко, хто йде, хто їде, а прийде нiч - стережемся. Вчора вийшов мiй на село, вже сонце сiдало, коли скаче щось верхи. Вiн на дзвiницю зараз, ударив в дзвони. У мене так серце i впало. Се ж палiї. Збiглися люди, постягали тих з коней, зв'язали i повели на зборню. - Палити хочете нас? Бий їх! - Тi в крик. - Ми самi їдемо, кажуть, за палiями, що повтiкали. - Нiхто не вiрить. Та вже церковний староста урятував. Коли б не пiзнав, забили б на смерть. Розповiдає сестра, а сама аж трясеться. Ах, боже…

А тут швагер прийшов iз церкви. Круги пiд очима, видко, зморився. Ну, добре. - Яке у вас свято сьогоднi? - питаю.

- Свята нема, а люди молебень найняли, щоб одвернув бог од лиха. Одна надiя на бога…

Ну, сидимо ми, розмовляєм про се, про те, а швагер й кивне головою, куняє. Сестра теж ледве продере очi, щоб кинути до мене слово. Вже смеркло, - який тепер день - повечеряли ми, свiтло горить. Пора б i спати - не сплять. Вийшов я з хати - на селi свiтиться скрiзь, нiхто не лягає… Ах, боже… Так якось моторошно, страшно менi. А нашi сидять. Шеберхне пiд лавкою миша, а вони вже наставлять вуха. Нерано, вже й пiзнi ляги минули, не сплять. Чуємо - пiвнi спiвають, а в вiкно видко, як серед ночi блимає свiтло скрiзь по селi. Коли раптом щось - лусь! Стрельнув хтось з рушницi. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипiла до мiсця, тiльки руками вхопилась за груди, а швагер зiрвався - i в сiни. Вхопив залiзнi вила i далi. А я за ним. Бiжу i бачу, як з хат вибiгає народ, хто сокиру тримає напоготовi, хто вила, а iнший рушницю. Ах, боже… Куди бiгти? де? хто стрiляв? Вибiгли за село, якiсь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одiгнали. До самого свiту нiхто вже не спав, а вранцi пiшли оглядати. Вiсiм лежало готових, один був ще теплий, стогнав… Ах, боже.

***

Призначено було зiйтись на майданi, до зборнi. Гуща прийшов ранiше. Вiн тривожно блукав пiд ганком i все виглядав. Прокiп був уже тут.

- Не сходяться щось, - турбувався Марко.

- Ще рано, надiйдуть.

Однак i Прокiп був неспокiйний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги