Читати книгу - "Поза часом"

столику, пошукала очима на стелажі роман: вона добре бачила його — книжка лежала на єдиній порожній полиці, Флора поклала її туди, навіть не закривши, бачила малайський ніж, який Чоло подарував Херману, і кришталеву кулю на обтягнутій червоним оксамитом підставці. Вона була певна, що двері внизу давно відчинені, Міло ввійшов у дім, до Флориної кімнати, він, мабуть, розмовляє з нею або вже роздягає, бо для Флори то була, либонь, єдина причина того, що Міло тут, що він домагався, аби вона впустила його до своєї кімнати, щоб роздягти її й роздягтися самому, цілуючи її, облиш мене, не чіпай — Флора пручається, — не сьогодні, Симоне, мені лячно, облиш, але Симон поволі, без поспіху кладе її до ліжка, цілує волосся, намацує під блузкою груди, притискається ногою до її стегна і — мовби бавлячись — скидає з неї туфлі й шепоче щось у вухо, й цілує щораз ближче до губ: я кохаю тебе, люба, дай-но я тебе роздягну, я хочу бачити тебе, ти така гожа, — і гасить лампу, огортаючи її в напівморок і пестощі; Флора, зойкнувши, віддається йому, боїться, що вгорі їх може почути сеньйора Матильда чи Карлітос, ні, говори тихо, пусти мене, розкидана одіж, язики знаходять один одного, стогін, ти робиш мені боляче, Симоне, будь ласка, не треба, це вперше, Симоне, я знаю, лежи, мовчи, не кричи, люба, не кричи.

Вона скрикнула, але Симон вправно тримав її губи своїми, її язик був у його роті, він і далі гладив її волосся, вона скрикнула, а тоді заплакала в обіймах Симона, його руки пестили її лице, і вона розм’якла й востаннє прошепотіла «мамо», і цей благальний шепіт перейшов у важке дихання, а потім — беззвучні сльози втіхи, «мій любий», «любий», знемога двох поєднаних тіл, гаряче дихання ночі. І вже зовсім потім — після двох сигарет, сперта на подушки, притулені до одного узголів’я, з рушником між сором’язливих стегон, Флора, мов уві сні, шепоче якісь слова, будує плани, сподіваючись, що Симон слухає її, посміхається до неї, цілуючи її груди, пестячи пучками пальців її живіт, заколисуючи й вивільняючись з її обіймів: поспи трохи, я піду до ванної й повернуся, світла не треба, я в темряві бачу, мов кішка, я знаю дорогу, а Флора: ні, раптом тебе почують, а Симон: дурненька, я ж сказав, що бачу, мов кішка, і знаю, де двері, поспи, я скоро повернуся, спи спокійно.

Він причинив двері — ще один звук у розбурканій тиші дому, голий перетнув кухню та вітальню, підійшов до сходів і ступив ногою на першу сходинку, перевіряючи її на міцність. Гарна деревина, гарний дім у Хермана Моралеса. На третій сходинці завважив промінчик світла, що пробивалося з-під дверей спальні; подолав ще чотири сходинки, вчепився в клямку й розчахнув двері. Удар об комод пробудив од сторожкого сну Карлітоса, той сів на ліжку й заплакав, він часто плакав по ночах, і Флора квапилася його заспокоїти, давала йому води, перш ніж прокинеться невдоволений Херман. Вона знала, що треба заспокоїти Карлітоса, бо Симон досі не повернувся, треба заспокоїти хлопчика, поки не стривожилася сеньйора Матильда; загорнувшись у простирадло, вона побігла до кімнати Карлітоса — той сидів на підлозі біля ліжка, дивився просто перед собою й плакав од страху, вона підхопила малого на руки, шепочучи, мовляв, усе гаразд, вона з ним, зараз вона принесе йому шоколадку, ввімкне світло, коли зненацька почула невиразний крик, вибігла до вітальні з Карлітосом на руках, вгорі над сходами горіло світло, вона наблизилася до сходів і побачила їх — хилитаючись, вони стояли в дверях, два голі тіла, з’єднані в одне, що повільно осідало на площадку, а тоді однією суцільною масою покотилося сходами вниз і нарешті заклякло на килимі вітальні — Симон горілиць із ножем у грудях і Матильда, котра — як згодом виявили під час розтину — випила смертельну дозу снодійного, від якого померла за дві години, коли я саме приїхав туди на «швидкій» і зробив укол Флорі, яка билася в істериці, і дав заспокійливого Карлітосу, й попросив медсестру залишатися з ними, поки приїдуть якісь родичі або друзі.

Клон

Здається, все закрутилося навколо Джезуальдо [32], чи мав він право вчинити так, як учинив, чи, може, помстився дружині замість помститися самому собі. Між двома репетиціями спустилися в бар готелю трохи перепочити, Паола сперечалася з Лучо та Роберто, інші грали в канасту або повернулися до своїх номерів. Він мав рацію, наполягав Роберто, чи тоді, чи зараз — байдуже, дружина його ошукала, і він її вбив, танго втрьох, Паоліто. Чоловічі забобони, озивається Паола, авжеж, танго, але зараз є жінки, які теж створюють танго, і вже ніхто не співає весь час ту саму пісеньку. Тут треба копати глибше, боязко втручається до розмови Лучо, важко збагнути, чому люди зраджують і чому вбивають. У Чилі — можливо, мовить Роберто, ви такі витончені, а ми з Ла-Ріохи встромляємо ножа та й потому. Вони сміються, Паола хоче джину з тоніком, авжеж, треба шукати глибше, Карло Джезуальдо застав свою дружину в ліжку з іншим чоловіком і вбив обох чи наказав їх убити — ось що відомо поліції, коротке повідомлення о пів на першу для газет, до всього іншого (а саме в цьому іншому й криється правда) треба доскіпуватися, а це непросто через чотири століття. Про Джезуальдо є купа літератури, нагадує Лучо, якщо це тебе так цікавить, пошукай, коли ми в березні повернемося до Риму. Чудова думка, погоджується Паола, от тільки невідомо, чи повернемося ми до Риму.

Роберто мовчки глипає на неї, Лучо опускає голову, а тоді гукає офіціанта й замовляє ще по одній. Ти маєш на увазі Сандро? — запитує Роберто, завваживши, що Паола знову поринула в думки чи то про Джезуальдо, чи то про муху, що ширяє, наче птах у небі. Конкретно ні, озивається Паола, але ж ти погодишся зі мною, що зараз усе йде якось не так. Це минеться, каже Лучо, він просто комизиться, але далі цього Сандро не піде. Так, погоджується Роберто, однак тим часом розплачуватися доводиться всім нам, ми