Читати книгу - "Новини"

лезом зап’ястя. Їх з однаковою вірогідністю можна зустріти на літературному вечорі українського письменника-постмодерніста, на концерті охлялих татуйованих панків, за спиною «сина Анархії» на байку, який безтурботним ангелом мчить злітною смугою нічного шосе, у філармонії, в підвалі, на парах в університеті, в художній академії, в модній кав’ярні, в морзі, у розпалі оргії чи в наркопритоні. Озброївшись категоричними книгами збочених авторів, вони вриваються в деструктивні субкультури, безпомилковим радаром визначають лідерів й сплять із ними задля того, щоб зневажати все інше людство, як жуйну худобу. Кожна така вважає себе унікальною, але всі разом вони нагадують армію клонів-прибульців.

— Мені можна! — радісно вигукнув Саша.— Я готовий! Я підготований!

— Ніхто тобі пої[1] не дасть,— заперечила Моніка і тут же зойкнула від несподіванки, тому що Саша блискавичним рухом вихопив з її руки ціпок.

— Віддав назад, швидко! — рвонувся до Саші один з «байкерів».

— Назад! — рявкнув Саша так, що той відступив.— А ну звалив, братан, поки я добрий! Відійшов! Назад, бля!

Саша вже обертав полум’яніючу головешку перед носом «байкера», як нунчак. Амплітуда рухів зростала. Всі відступили.

— У тебе є мрія? — реготав Саша, розкручуючи вогняний шар.— От я завжди хотів такі штуки крутити!

Він був весь багряний, схожий на ацтека, що виконує ритуальний танок перед найважливішою битвою в історії своєї цивілізації, що вмирає. А я не міг відірвати очей від вогню. Вогонь стрибнув угору, сіпнувсь назад, рвонув убік, стрибнув вправо, потім вліво, вгору, вниз, вправо, вліво... і нарешті він справді затанцював! Немов жовтий лист упав на бруківку вимерлого міста... Сама стихія танцювала: вічна, нищівна, страшна і безкінечно прекрасна... Хтось міг би спитати мене: що переможе в останній глобальній битві — вогняне чи крижане, і я не вагаючись відповів би — вогняне. Вогонь переможе. Я був вогнепоклонник.

Аж ось цей вогонь летить прямо в мене! Я відстрибнув, і наче в уповільненій зйомці побачив, що вогонь летить скоріш не в мене, а в другого «байкера», а той сахається і падає в сніг.

— Бляха! — вигукнув «байкер», піднімаючись із замету.— Куртку припалив!

— Не бздо,— підбадьорив його Саша,— шкіра не горить! Якщо це не шкіра молодого дермантина!

Моніка лаяла Сашу відбірним матом, а той тільки реготав.

— Яка уматна штука,— розповідав Саша наче одному Нестору, не звертаючи уваги ні на вибішену Моніку, ні на її похмурих охоронців. Нестор реготав і не міг спинитися. Нарешті Саша повернувся до Моніки:

— Можна я поцілую твою руку? Ти тренуєш? Я хочу тренуватися! Хочу бути твоїм учнем, магістр Йода!

Моніка тим часом загасила вогонь і швиденько заховала в наплічник весь свій інвентар.

— Це не безкоштовно,— нарешті відгукнулася вона похмуро.

— Але й не космос! Гівно питання! Порєшаєм, усі будуть щасливі! Ходімо з нами, друзі! — звернувся він до «байкерів», які так і не зрозуміли, як їм поводитися — чи кидатися в бійку, чи домовлятися.— Хулі тут мерзнути? Це ж рядом! Та не дивись ти так, ми просто п’яні! Пригощаємо! Є коньяк — ось!

У Сашиній руці миттєво матеріалізувалася пляшка коньяку, так само блискавично, як нещодавно з’явилась марихуана. А й справді Дід Мороз, раптом подумав я. Не долоня, а скатертина-самобранка. Оп! — і в ній кролик, оп! — амфетамін, оп! — жопка Соні Купер, оп! — і що ще?

— Є запивон? — спитав один з «байкерів».

— Ну ти ж не дівчатко! — реготнув Нестор.

— На фіг! — проголосила Моніка, і в її роті блимнула золота коронка. В неї ще й зуб золотий! Моя ж ти киця, виходь за мене!..

Дівчина жбурнула в сніг пластиковий стаканчик, перехопила у Саші пляшку і хильнула прямо з шийки. Здається, я закохувався. Я дивився, як іржава рідина осідає в перекинутій пляшці, а Моніка все пила й пила той коньяк одним нескінченним жахливим ковтком. Я думав, що вона видудлить усю пляшку, але вона спинилася, коли там залишалася десь третина. Я був у захваті.

— Дай цигарку! — наказала вона одному з «байкерів».

Через п’ятнадцять хвилин ми неспішно рухались в бік Арманового будинку.

— Так, брате,— мурчав Саша в мобільний, крокуючи попереду.— Йдемо, брате... Зараз будемо, брате... Що? У «Вегасі» затусити? Норм ідея, брате...

Він вів нас, кружляв цей хоровод, і ми тяглися за ним: ласкаві угепані тварюки в байкерських косухах, фашистських татуюваннях, міліцейській формі і бандитському шкіряному плащі...

«Вегас»
(перший візит)