Читати книгу - "Святі і грішні"

Першим його бажанням було одним ударом кулака назавжди заспокоїти рудого крикуна, цього маленького придурка. Раз і назавжди показати йому, хто в дійсності Перший, а хто Другий. Потім подумав про наслідки. Не хотілося розлучатися зі своєю посадою, зі своїм столом, хоча ще без чорного крісла.

Насилу піднявся зі стільця.

— Струнко! Руки по швах, дебіл.

Петренко витягнув руки, намагався вигнути масивну спину.

— Каюсь, — ледве прошепотів.

— Дубина! Не кайся, вибачся перед начальником міліції.

Петренко подивився в сторону Соколова, але не зробив ні кроку.

— Сказав — вибачся!

— Вибач, Семенович!

— Потисни руку, на коліна. І не Семенович, а Євген Семенович.

Микола Павлович повільно підійшов до Соколова, потиснув руку, став на коліна.

— Ось так би і давно. А то нічого не розуміє. І моли Бога, щоб ніхто з учасників вчорашньої пиятики нас не заклав.

Клоков встав, прибрав зі столу недопалки, скло, папери. Навів порядок, закурив сигарету. Начальник міліції продовжував стояти по стійці смирно, голова райвиконкому — теж. Без дозволу Першого Петренко боявся сідати, тим більше, вийти з кабінету. Його руки і ноги дрібно тремтіли.

— Сідайте! — сказав, уже заспокоївшись, Клоков. — З вами навіть випити нормально не можна. Миколо Павловичу, обдзвони всіх учасників вчорашньої п'янки і попередь, щоб тримали язики за зубами. Часи «сухі». Якщо ми продовжуємо квасити, то треба робити це з розумом, інакше нам не працювати.

Перший мав вибуховий характер, але швидко відходив і не тримав зла. У цьому його велика перевага.

— Вибач, Павлович, погарячкував. Але і ти теж хороший: не розумію, не знаю, не хочу. Так не можна чинити голові райвиконкому. Ми з тобою в одній упряжці працюємо. Удвох відповідаємо за район.

— Так, звісно. Розумію, — відповів Микола Другий.

— Зрозумій ще одне. В душі я мент. І ніколи не дозволю знущатися над начальником міліції.

Обговоривши ще ряд конкретних питань, Клоков відпустив Петренка і Соколова. Але розбирання вчорашніх польотів тривало.

Зайшов Биконов. Розповів про історію з Іваном. І той не затримався. Тихенько протиснувся до кабінету.

— Геть! Щоб духу твого не було, — вигукнув Микола Антонович.

— За що? — несміливо запитав Іван.

— Дійти до такого! Сьогодні вже б говорили: «Перший секретар райкому допився до того, що потонув у ставку».

— Всі ж були такі, — не здавався Іван.

— За себе відповідай, — ще більше обурився Микола Антонович. — Знаєш, ким є водій першого секретаря?! Це його ординарець, охоронець. Скільки тобі говорити?! Привіз секретаря додому, поставив машину в гараж — пий, хоч залийся. Хіба тобі не дають!? Треба пляшку — бери, треба дві — бери дві. Завжди дають, тільки не пий за кермом.

— Все ж закінчилося благополучно, — гнув своє Іван.

— Геть звідси, скотина, ідіот.

Іван не поспішав йти.

— Сказав — геть, не розумієш?! Вишибайлу викликати?

Іван, нарешті, все зрозумів і поспішив піти.

Миколу Антоновича до глибини душі ображала поведінка цієї безсовісної, безвідповідальної людини. Збирався викликати завідувачку загальним відділом, щоб оформити документи на розрахунок. Але тут зателефонували з обкому. Тон розмови Першого змінився, а разом з ним і настрій. Він «остигав».

Коли поклав слухавку, звернувся за порадою до Биконова, що робити з Іваном.

— Тільки не звільняти, — висловив свою думку Биконов. — Не уявляєте, якої шкоди завдасть. Стільки пліток зведе про вас, не раді будете. Його треба тримати в руках.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився з ним Перший. — Занадто багато знає.

Микола Павлович Петренко повернувся в райвиконком в огидному настрої. Його, другу особу в районі, як хлопчиська, відчитав маленький рижик. Сказав секретарці, щоб нікого не пускала до нього, приготувала каву і бутерброди.

Жінка взяла батон, копченої ковбаси. Порізала все, розклала на підносі гірку бутербродів. Поставила на стіл начальника велику темну чашку ароматної кави.

Предрік дістав з сейфа пляшку коньяку, налив гранований стакан і випив. Від серця начебто відлягло. Закушував бутербродами, запивав гарячою кавою.

Коли рідини в півлітрової чашці порядком поменшало, знову витягнув з сейфа пляшку, і вилив туди весь її вміст.

Маленькими ковтками пив каву, обличчя його багровіло. По тілу розтікається тепло.

Секретарка забрала порожній піднос, запитала:

— Миколо Павловичу, а де перехідний червоний прапор? Хоч би побачити, не так часто нас відзначає облвиконком.

— Як де? На місці, — відповів голова райвиконкому, допиваючи каву.

— У тому-то й питання, що немає…

— Нехай зайде Льошка.

Петренко не на жарт занепокоївся. Прапор перехідний, через квартал його потрібно повертати в облвиконком. Може виникнути гучний скандал.

Зайшов водій.

— Льоша, ти вчора прапор забирав?

Повний молодий чоловік почав згадувати.

— Забув. Лягаві голову забили.

— Негайно їдь у лісок, перевір, де він. Це не жарти. І без портфеля можна залишитися.

– Їду.

— Доповіси мені.

— Зрозуміло.

Микола Павлович зайнявся господарськими справами, яких — сила-силенна. До нього юрмилися люди. Всіх вислуховував і, подумавши, ухвалював рішення. Про вчорашнє звалище і сьогоднішню зустріч у секретаря райкому ніхто не знав. Все йшло своєю чергою. У Миколи Павловича покращився настрій. Начебто, хмари на небі розійшлися. Але урок Першого не забув. Нав'язливим кошмаром спливав він в його пам'яті протягом дня.

В обід приїхав Льоша. Гордо заніс перехідний червоний прапор. З кабінетів відразу висипали працівники апарату. Розгорнули полотнище, встановили на видному місці в актовому залі. Нехай всі дивляться, що Медвенський райвиконком — кращий в області.

Глава 6

В райком поскаржилася дружина завідувача відділом культури Віктора Андрійовича Гулякова. Чоловік третю добу не ночує вдома. Микола Антонович