Читати книгу - "Король Гризлі"

Продертися крізь хаотичне нагромадження каміння, де на кожному кроці чигав якийсь підступ, було для ведмежати не під силу, і коли Тор почав підійматися кам’янистим схилом, Мусква безпорадно став і заскімлив. Це уперше в житті він спасував перед труднощами. Коли ж він побачив, що Тор, мов нічого не сталося, йде собі далі, його пойняв жах. Мусква розпачливо заволав, благаючи допомоги, і почав гарячково шукати вихід з кам’яного мішка.

А Тор, зовсім не зважаючи на ведмежа, простував собі далі, і лиш подолавши ярдів тридцять, зупинився, вайлувато обернувся і таки вирішив дочекатися малого.

Мускві це стало сигналом до дії і він заходився пробиватися до Тора, відчайдушно працюючи лапами, кігтями, підборіддям і навіть зубами. І коли через десять хвилин він таки наздогнав свого супутника, то так засапався, що ледве дихав. Зате причин для страху більше не було: Тор стояв на білій і вузькій стежині, твердій, як долівка.

Стежка мала футів вісімнадцять завширшки. Отут, серед гір, вона здавалася дивною і загадковою. Немов нею колись пройшла армія молотобійців з кувалдами, подрібнюючи тонни сланцю та пісковику і насипаючи жорстви між брилами, щоб усе зарівняти. Подекуди жорства перетерлась на порох і була тверда, як панцир. Та утрамбували цю доріжку не кувалди, а копита сотень, якщо не тисяч, поколінь гірських баранів. Бо це була бараняча стежина. Перше стадо пройшлося тут, мабуть, ще задовго до того, як Колумб відкрив Америку, і не одне століття знадобилося, щоб копита уторували тут рівненький шлях.

Для Тора ця стежка служила містком, що вів з однієї долини у другу. Ще частіше, ніж гризлі, ходили тут інші звірі. Ось і тепер, поки він стояв, чекаючи, щоб одсапався Мусква, із-за кам’яної брили при стежці, футів за сорок-п’ятдесят від них, спершу почулося дивне кудкудакання, а потім вигулькнув чималенький дикобраз.

Неписане правило мешканців Півночі: не можна убивати дикобраза! Це рятівник людини, і тільки тим, хто заблукав у лісі й гине з голоду, можна полювати на нього. Знайти дикобраза у лісі нескладно, а вбити його може навіть дитина. Це такий собі звір-веселун, що ніколи не свариться і нікого не кривдить, словом, наймиролюбніше створіння на землі. Він без упину щось лопоче та хихоче, а в русі нагадує велику подушку для шпильок, яка раптом ожила й пішла собі. Хода у дикобраза вайлувата, ніби він щойно прокинувся і ще навіть очей як слід не продер.

Цей вайло-дикобраз тупцяв ведмедям назустріч і сам до себе щось весело лопотів. Він то бубонів, то хихотів, то белькотав щось нерозбірливе — ну чисто людське немовля! Був белькотун надзвичайно гладкий, стежкою дрипцяв перевальцем, не поспішаючи, торохтів об тверду поверхню боковими колючками та цупким хвостом. Він сунув, ані на мить не відриваючи очей від стежки, і лиш коли до Тора залишалося футів зо п’ять, він нарешті помітив ведмедя. Блискавично скрутившись у кулю, дикобраз прогугнявив щось сердито й завмер, наче сфінкс, не зводячи з гризлі маленьких червоних очей.

Тор не мав наміру убивати тварину, але стежка вузька, і треба було йти далі. Він трохи ступнув уперед — на фут чи два — і, дикобраз, повернувшись до нього спиною, погрозливо наставив дужий хвіст, озброєний сотнями голок. Тор, який уже не раз мав справу з дикобразовими шпичаками, нерішуче завмер.

Мусква з цікавістю стежив за ними. У його житті ще не траплялося чогось подібного, а та шпилька, що проткнула лапу, дісталась не від дикобраза, а потрапила із землі, коли він незумисне наступив на неї. Зустрівши наїжаченого звіра, Тор начебто збентежився, і Мусква, помітивши цю зміну, про всяк випадок розвернувся, щоб було легше дременути. Тор підступив до дикобраза ще на фут. Той раптом запищав — це був найстрашніший із доступних йому звуків, — і задки попер на ведмедя. Хвіст його — грубий, широкий — гойднувся із силою, цілком достатньою, щоб голки на чверть дюйма увігналися у стовбур дерева. Не поціливши в гризлі, він знову скрутився в клубок, тож Торові не залишалося нічого іншого, як зійти з уторованої стежки та обійти його поміж каменями. Там він зупинився, дожидаючи Мускву.

А дикобраз, узявши в суперечці гору, неабияк утішився. Клубок з колючок розгорнувся, знову почулося кумедне кудкудакання, і він пішов прямісінько на Мускву. Той, інстинктивно відступивши на край доріжки, втратив рівновагу і покотився вниз. Поки він видирався назад, дикобраз уже віддалився на чотири-п’ять футів і йшов собі далі, втупившись очима в землю поперед себе.

Однак пригода на баранячій стежці ще не закінчилася. Щойно шпичкастий веселун живий-здоровий рушив далі, як із-за брили виткнувся борсук, приваблений гарячим, свіжим, принадним духом ласої здобичі — дикобраза. Цей гірський розбишака без честі та совісті був утричі більший, ніж Мусква. Пружні м’язи, міцний кістяк, гострі зуби та пазурі, білі смуги на морді та лобі. Борсук мав грубі куці ноги та пухнастий хвіст, а пазурі передніх лап були замалим не такі, як у ведмедя. Тор одразу загарчав, застерігаючи волоцюгу, і той, подалі від гріха, забрався геть.

А дикобраз ішов собі, не поспішаючи, шукаючи нових пасовищ, і на ходу то розмовляв із самим собою, то співав, геть забувши пригоду хвилину тому. Він і гадки не мав, що Тор урятував його від смерті, не менш неминучої, аніж якби він упав на глибину тисячі футів.

Близько милі Тор із Мусквою просувалися зміїстою баранячою стежкою, перш ніж вона вивела їх на самісінький гребінь хребта. Тепер вони були на висоті трьох чвертей милі над струмком. Гребінь під ними часом вужчав настільки, що обидві долини — і та, що ліворуч, і та, що праворуч, — лежали перед ними, немов на долоні.

Усе, що бачив під собою Мусква, здавалося йому сповитим у зеленаво-золотистий серпанок. Видолинки виглядали безоднями, ліс, що супроводжував струмок, був вузенькою чорною смугою, а невеличкі скупчення бальзамів та кедрів здаля скидалися на тернові зарості чи купки бізонових верб. А ще тут, нагорі, гуляли вітри, вони шмагали ведмежа з якимсь лютим завзяттям. Лапи Мускви вже не раз відчували незбагненний і не надто приємний холодний дотик снігу. У