Читати книгу - "Спокута"

У дворі вона побачила дідуся. Він зустрів її з посмішкою на обличчі й сумом в очах.

– Діду, що трапилося? – швидко спитала Катря, відчуваючи щось недобре, і серце її завмерло в очікуванні.

– А! – дідусь розпачливо махнув рукою. – Варя впала з ґанку.

– І що?!

– Зламала шийку стегна. Тепер знову прикута до ліжка.

– Як же могло таке трапитися?

– Посковзнулася на східцях і впала. Тепер маємо халепу.

– А де Сергійко?

– Пішов із твоєю матір’ю до магазину. Треба ж на талони отримати крупи та цукру, а в тому магазині анічогісінько немає. І вчора ходили, день даремно пропав, і позавчора, і сьогодні пішли. Люди на сонці день пропечуться, а товар не завозять. Доводиться знову йти під магазином стирчати. Цього року ягід багато, груші та яблука вродили як ніколи, а цукру на місяць по півтора кілограма на людину дають. Як тепер жити будемо? Чи у вас в інституті нічого не знають?

– А хто його знає, – знизала плечима Катря. – Якось та будемо жити. Піду з бабусею привітаюся.

Бабуся мала не найкращий вигляд. Обличчя в неї стало якимось жовтим, безкровним, губи мали синюшний відтінок. Коли вона побачила у дверях онуку, то аж заясніла від добродушної посмішки.

– Дитинко моя, – простягла назустріч сухенькі руки.

– Бабусю, рідненька, – не сказала, проспівала Катря, підбігла до ліжка, поцілувала її в м’яку щоку. – Як же так?

На обличчі бабусі відбилася щира прикрість.

– Не знаю як, сама не знаю, – зітхнула вона. – Тепер нашій матері полегшало: то плювала на груди, а тепер плює на бороду.

– Ти в мене молодець – усе жартуєш.

– Доповідай, Катрю, диплом привезла?

– Звичайно. А як же інакше.

– Тепер, значить, ти в нас учителька.

– Яка там учителька?! Учнів із двох шкіл в одну зіпхали, – зітхнула Катря. – Тепер не знаю, коли вивільниться місце. Дитсадок хоча б ще не закрили?

– Поки що ні. Але заходив нас навідати Іван Максимович, то сказав, що лише до першого вересня буде працювати.

– Отакої! І що далі? Його закриють назавжди?

– Не знаю. Сусід лише сказав, що на приміщення дитсадка вже знайшовся покупець, тому й продають.

– Так. Групи в дитсадку напівпорожні, дітей усе менше і менше.

– Не переймайся. Якось проживемо.

– Тепер у мене немає роботи, – задумливо та сумно сказала Катря.

– Не лише ти така. Як послухаєш новини, то лячно жити стає. Заводи, фабрики, школи – усе закривається. Країна ніби повільно вмирає.

– Нічого, бабусю. Ми, українці, народ живучий, усе терпляче витримаємо й будемо жити далі.

– І Орест так вважає. Каже, що якщо війну пережили, то зараз виживемо.

– Бабусю, – Катря трохи пом’ялася. – Федько давно приїжджав?

– Один раз за твою відсутність.

– І де він жив?

– У батьків, Катрю, у них, – так, ніби це вона завинила, сказала бабуся.

– Із Сергійком? – з надією запитала онука.

– Він навідав сина, привіз йому цукерки, – ухилилася та від відповіді.

– Тобто він жив у батьків сам, а Сергійко був із вами?

– Так.

– Коли він приїде? – після довгої паузи спитала Катря низьким голосом.

– За два тижні, Катрусю, ластівко моя. Щось у вас іде не так, як треба.

– Знаю, бабусю, сама знаю.

– Треба щось робити.

– Дочекаюсь Федька – зроблю, – розгублено, думаючи про щось своє, відповіла Катря. – А ось що мені з тобою робити? У тебе поганий, чесно кажучи, вигляд. Я вважаю, що потрібно викликати фельдшерку, щоб тебе оглянула.

– Скоротили, Катрю, нашу фельдшерку.

– Тоді викличемо лікаря з району.

– Навіщо? Нещодавно він вже був у мене. Можливо, його допомога в цей час комусь більш потрібна, ніж мені.

– Усе одно викличу.

– Я ображуся. Почуваю себе добре, а тепер, коли тебе побачила, то й зовсім полегшало.

Бабуся померла несподівано, перед ранком, від нападу інфаркту. Перша в житті Катрі втрата боляче ранила її вразливу душу. Жінка відчула свою безпорадність перед неминучим плином життя й до крові кусала губи, не маючи сили стримати сльози, що лилися не з очей, а зі спорожнілої душі. Зі страхом та розпачем Катря дивилася, як разом із труною в землі зникає якась дуже світла частинка її дитинства, її життя, бо бабуся була втіленням доброти й покірності, любові й чуйності.

Федір був присутній на похованні, але Катря з ним ні про що не говорила – було не до розмов. Він пообіцяв приїхати за два тижні.

– Ти не приїдеш на поминки