Читати книгу - "Нездоланний"

– Все одно варто було спробувати. Я навіть тішуся, що ми нічого не знайшли, у якомусь сенсі. Це надає справі певної незавершеності. Я хочу, щоб із ним усе було гаразд.

Ричер відповів:

– Я хочу, щоб він зараз був у Вегасі із дев’ятнадцятирічною кралею. Проте, оскільки ми не отримали від нього жодного повідомлення, можна дійти висновку, що все далеко не так. Тож ми повинні бути насторожі.

– Він колишній коп і спецагент. Яка відстань звідси до універсаму? Що з ним могло трапитися?

– Десь двісті футів. Магазин знаходиться позаду їдальні. Будь-що могло трапитися.

Ченґ нічого не відповіла. Ричер відчував бруд на руках. Від пересування меблів та торкання тих поверхонь, які вже давно ніхто не прибирав. Він увійшов до ванної та відкрив кран, щоб помити руки. Мило було новим, ще запакованим у паперову обгортку. Світло-блакитного кольору, гофрованої форми та із золотистою емблемою. Точно не найгірше місце, у якому Ричерові доводилось побувати, судячи з усього. Він розпечатав упаковку з милом та зірвав папір. Смітник стояв під раковиною. Сама раковина була досить глибокою. Потрібно було добряче викрутитися, щоб дістатися до смітника. Та ще й лівою рукою. Проте йому це вдалося. А тоді він почав мити руки, спочатку новим милом це було зробити непросто, а потім воно стало більш піддатливим. Він витер руки свіжим, чистим рушником, а тоді йому раптом дещо спало на думку, і він нахилився, щоб перевірити, чи його зіжмакана кулька з обгортки мила влучила в ціль.

Не влучила. Смітник був невисоким, наче куций циліндр, а ще він стояв дуже близько до лівого кутка, тому за ним ще точно залишалося трохи місця. Той самий простір, який, скоріше за все, ігнорували навіть покоївки під час прибирання. Не за два долари чайових же їм там прибирати. Це було те саме місце, яке ставало кладовищем для заблукалих викинутих речей.

Їх було три. Одна кулька належала йому. Він відрізнив її за вологістю. Одна була такою ж, як його власна, тільки абсолютно сухою. Від попередньої упаковки мила. А третя була шматком добряче зіжмаканого та понищеного паперу, наче звичайне сміття з кишені.

Папір був квадратної форми та білого кольору, зі сторонами приблизно в три з половиною дюйми завбільшки, один бік у нього був клейкий. Це була наліпка з нотатника чи відривного блокнота. Ричерові траплялися такі речі й раніше. Аркуш був складений учетверо, і він точно подорожував у кишені протягом місяця або й більше. Складки були протертими, а кутики понищеними. Поверхня була трохи стертою. Ричер припустив, що цей аркуш хтось недбало кинув у смітник, можливо, зробивши це двома пальцями, як під час виконання якогось картярського трюку, але папір не дістався свого місця призначення та осів на безлюдній території.

Він розігнув аркуш та спробував його розрівняти. Те, що мало б бути передньою стороною аркуша, було порожнім. Лише брудні потертості та світла пляма синього кольору, мабуть, від джинсової тканини. Носили в задній кишені джинсів, подумалось Ричерові.

Він повернув аркуш. Те, що мало б бути зворотнім боком аркуша, було вкрите написами. Поспішно нашкрябана кульковою ручкою записка. Якісь каракулі, не інакше. Там був телефонний номер і слова: «Двісті смертей».

Ричер запитав:

– Цей почерк належить Ківерові?

Ченґ відповіла:

– Я не знаю. Я ніколи не бачила почерк Ківера. А цей зразок точно не назвеш найкращим. Ми не можемо нічого казати напевне. Думайте, як адвокат захисту. Тут немає жодної системи охорони доказів при передачі. Будь-хто міг залишити це тут. Хтозна-коли.

– Звісно, – відповів Ричер. – Проте, думаю, це все-таки належало Ківерові. Що б це могло бути?

– Бути? Мабуть, нотатка, зроблена під час телефонної розмови. У його офісі. У його запасному пристанищі. Можливо, він налагоджував із кимось контакт, а може, він когось обдзвонював. Високі ставки, враховуючи дві сотні смертей та телефонний дзвінок, який міг бути як від клієнта, так і від незалежного джерела зі збору даних. Або від джерела зі збору додаткової інформації.

– Чому він це викинув?

– Тому що пізніше він записав усі ці дані детальніше, і ця записка стала йому непотрібною. Можливо, він стояв тут перед дзеркалом, споглядаючи себе, як це робить більшість людей. Може, він викинув стару хустинку й витягнув нову, а заодно і перевірив кишені. Може, він якийсь час не одягав ці штани.

Код телефонного номера із записки був 323. Ричер запитав:

– Це ж код Лос-Анджелеса, правда?

Ченґ кивнула й відповіла:

– Це може бути і стільниковий номер, і стаціонарний.

– Двісті смертей. Це можна розцінювати як серйозну небезпеку.

– Якщо ця записка належала Ківеру. Якщо вона стосувалася цієї справи. Вона могла належати будь-кому і стосуватися казна-чого.

– Хто б іще потрапив у цю місцевість із двома сотнями смертей на думці?

– А хто сказав, що це сталося тут? Навіть якщо ця записка належала