Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я повільно і важко злізла з воза.

— Я піду з тобою, — сказала Кася та взялася за мою руку, щоб мене підтримати: їй без жодних слів було видно, що мені потрібна допомога. Ми повільно пішли разом до будинку Єжи.

Будинок Єжи стояв незручно, на краю села, найдальшому від загонів, і ліс підбирався близько до його невеличкого садка. На дорозі було неприродно тихо для пообідньої пори: усі досі були біля загонів. Наші ноги хрустіли в останньому снігу, який нападав за ніч. Я незграбно продиралася в сукні крізь замети на поворотах, але не хотіла витрачати сили на те, щоб перевдягнутися з неї у щось зручніше. Підійшовши до будинку, ми почули його низький, схожий на булькання стогін, який зовсім не зупинявся та ставав дедалі голоснішим, що ближче ми підходили. Постукати у двері було важко.

Будинок був невеликий, але чекати довелося довго. Нарешті Кристина з рипінням відчинила двері й визирнула назовні. Вона зробила великі очі, не пізнаючи, та й її саму пізнати було майже неможливо: під очима в неї були темно-багряні кола, а живіт страшенно розпух від дитини. Вона подивилася на Касю, і та сказала:

— Аґнєшка прийшла з вежі допомогти, — а тоді знову поглянула на мене.

Минула довга повільна мить, і Кристина хрипко промовила:

— Заходьте.

До цього вона сиділа у кріслі-гойдалці біля вогню, коло самих дверей. Я зрозуміла, що вона чекала — чекала, коли прийдуть забрати Єжи. Крім цієї кімнати, була ще одна, на вході до якої просто висіла запона. Кристина повернулася до крісла-гойдалки і знову сіла. Вона не плела та не шила, не запропонувала нам чашки чаю, лише дивилася на вогонь і гойдалася. Усередині будинку стогони були гучнішими. Я міцно схопила Касю за руку, і ми зайшли за запону разом. Кася витягнула руку та відсунула її.

Єжи лежав у їхньому ліжку. Це був важкий незграбний предмет, виготовлений зі з’єднаних разом невеличких колод, але в цьому випадку це було тільки на краще. Його прив’язали до стовпчиків за руки й ноги, а його тулуб посередині та весь каркас ліжка знизу були перев’язані мотузками. Кінці пальців у нього на ногах почорніли, нігті злазили, а всюди, де мотузки терли йому тіло, були відкриті рани. Він тягнув за них і шумів, язик його розпух, потемнів і майже заповнив йому рот, але коли увійшли ми, він зупинився. Він підняв голову, подивився просто на мене та посміхнувся; зуби в нього були скривавлені, а очі — у жовтих плямах. Він засміявся.

— Поглянь на себе, — заговорив він, — відьмочко, поглянь на себе, поглянь на себе, — жахливим монотонним голосом, який то підвищувався, то знижувався. Смикнувся всім тілом проти мотуззя так, що все ліжко стрибнуло, наблизившись підлогою до мене на дюйм, тим часом як він усе щирився на мене. — Підійди ближче, підійди, підійди, підійди, — наспівував він, — маленька Аґнєшко, підійди, підійди, підійди, — наче дитячу пісеньку, жахливо; ліжко непевно, поступово стрибало підлогою, а я між тим тремтливими руками відкрила свою торбу із зіллям, намагаючись не дивитися на нього. Я ще ніколи не була так близько від людини, одержимої Пущею. Кася не знімала рук з моїх плечей, стоячи прямо та спокійно. Гадаю, якби її там не було, я б утекла.

Я не пам’ятала заклинання, яким Дракон зачарував принца, та він навчив мене замовляння для зцілення невеличких порізів і опіків під час готування їжі чи прибирання. Я подумала, що це нічим зашкодити не може. Я почала тихенько його наспівувати, виливаючи один ковток еліксиру у велику ложку та наморщивши носа від його запаху — наче від гнилої риби, — а потім ми з Касею обережно пішли до Єжи. Він клацнув на мене зубами та викрутив руки, скривавивши їх об мотузки, у спробі мене подряпати. Я завагалася. Не наважувалася дозволити йому мене вкусити.

— Тримайся, — промовила Кася. Вона вийшла до іншої кімнати та повернулася з кочергою і важкою шкіряною рукавицею для перемішування вугілля. Кристина з тупим, байдужим виразом обличчя дивилась, як вона заходить і йде геть.

Ми поклали кочергу Єжи поперек горла та рівно притиснули його до ліжка з обох боків, а тоді моя безстрашна Кася наділа рукавицю, сягнула рукою й затиснула йому носа згори. Вона трималася, навіть коли він смикав головою вперед і назад, аж поки йому не довелося відкрити рота, щоб дихати. Я влила ковток еліксиру та якраз вчасно відстрибнула назад: він підняв підборіддя та спромігся зімкнути зуби на шматочку мережива, що тягнулося з мого оксамитового рукава. Я вирвалася та позадкувала, досі непевним голосом співаючи своє замовляння, а Кася відпустила Єжи й повернулася до мене.

Такого ж сліпучого сяйва, яке запам’яталося мені, не було, та принаймні жахливі співи Єжи припинились. Я побачила, як блиск еліксиру проходить униз його горлом. Він відкинувся назад і лежав, смикаючись туди-сюди та хрипко стогнучи на знак незгоди. Я співала далі. З моїх очей витікали сльози: я дуже втомилася. Було так само кепсько, як і в ті перші дні у Драконовій вежі — було гірше, та я співала замовляння далі, тому що не мала снаги зупинитися, думаючи, що воно може змінити жах переді мною.

У другій кімнаті, почувши співи, Кристина повільно встала й підійшла до дверей із жахливою надією на обличчі. Сяйво еліксиру засіло у Єжи в животі гарячою вуглинкою, просвічуючи, а кілька кривавих міток на його грудях і зап’ястках гоїлись. Але поки я співала далі, над світлом пливли темні зелені згустки, наче хмаринки, що проходять обличчям повного місяця. Над ним тягнулося все більше та більше згустків, які щільнішали, доки сяйво не зникло. Він поволі припинив смикатись, і його тіло розслаблено витягнулось. Мої співи поступово стихли. Я підібралася трохи ближче, досі сподіваючись, а тоді… а тоді він підняв голову з безумно-жовтими очима та знову затріскотів до мене.

— Спробуй ще, мала Аґнєшко, — сказав він і клацнув зубами в повітрі, мов собака. — Підійди та спробуй ще, ходи сюди, ходи сюди!

Кристина застогнала вголос і, зсунувшись уздовж одвірка, осіла на підлогу. Сльози пекли мої очі; я почувалася хворою та спустошеною від невдачі. Єжи знову страхітливо реготав і кидав ліжко вперед, грюкаючи важкими ніжками по дерев’яній підлозі: нічого не змінилося. Пуща перемогла. Зараза була надто сильною, просунулася надто далеко.

— Нєшко, — тихо, жалісно, запитливо промовила Кася. Я провела тильним боком долоні по носі, а тоді знову похмуро сягнула в торбу.

— Виведи Кристину з дому, — сказала я й зачекала, поки Кася не допомогла Кристині вийти; та тихенько квилила. Кася з тривогою востаннє глянула на мене, і я спробувала трохи їй усміхнутись, але не змогла змусити свої вуста працювати як треба.

Перш ніж наблизитися до ліжка, я зняла із сукні важку оксамитову верхню спідницю та обв’язала нею обличчя, по три та чотири рази закривши собі носа та рота — аж мало