Читати книгу - "Пекельний звіздар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
От купили вони сідло, гнуздечку й тороки та й подалися в січове городище.
— Оцеє твій кінь? — питається характерник, як вони зайшли до стайні. — Добрячий жеребець!
А гнідий як уздрів Івася, то крутитися почав у стійлі та плигати, та іржати, як несамовитий, — мало загороду не повалив.
— Та се сатана якийсь, а не кінь! — озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. — Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!
Витягнув шию жеребець і голову простягає до Івася.
— Та він чоловіка може вбити! — каже малий козак, одчиняючи стійло. — Ану стій, вовча потраво!
Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає Івася за руку.
— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!
Вивів Івась жеребця надвір, а там уже й сонце виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір'ї, й тепло було, наче влітку.
— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.
Заіржав гнідий і зіп'явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Івась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Козуб наспів на своєму вороному.
— Огонь, а не кінь! — каже Івасеві. — Се з дідового табуна?
Івась пхнув жеребця ногою і рушив крізь натовп.
— До нас по ції коні аж із Білої Церкви приїжджали! — каже характерникові. — Таких ніде на Вкраїні немає!
Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за крюком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п'ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи Козуба.
— Ловкий же з тебе комонник! — каже той Івасеві.
А Йвась показав на той берег.
— Що то воно пливе таке здоровецьке?
— Пором, — каже характерник. — Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, гаття!
Та й погнали обоє у степ. Стелилося перед ними Дике Поле, руде та вбоге, бо торішні трави полягли узимку, а нові ще не понаростали. Пахнуло пробудженою землею, прілими бур'янами і талою водою з низин та річок, що впадали в Дніпро. Гула й дудоніла земля під кінськими копитами, стугонів у вухах вітер, а коні гнали і гнали, одним плигом перескакуючи бакаї та потічки, що траплялися по дорозі. Ось уже й Микитин Ріг удалині сховався, далі й Дніпра не видко стало. Як доїхали до гострої могили, то характерник свого бахмата придержав і, завернувши о праву руч, поїхав понад болотом.
— А куди прямуємо? — питається Івась, насилу втримуючи гнідого, бо той вудила гризе і знай учвал зривається.
Козуб озирнувся й махнув рукою вдалеч.
— Ще верстов зо три… гайда!
Під кінськими копитами зачвакала багва. От перебрели вони річку, де коням аж попід пахви вода сягала, та й вихопилися на сушу.
Перед ними височіла могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній бовванів камінний стовп.
— Злазь, — каже Івасеві характерник.
Покинули вони коней унизу, а самі подалися на могилу.
Був то не стовп, а камінний маняк у три чоловіка заввиш. Видно було, що давно вже сюди ніхто не ходить, — росли кругом бур'яни та сіра груба мурава, й навіть сліду людського не знати було. Глянув Івась та й бачить: витесаний той стовп у кшталт бородатого діда з гривною на шиї. Руки його згорнуті на животі, а в них воловий ріг.
Зняв Козуб шапку й уклонився.
— Славен будь, Батьку Трояне!
— То се Дажбог? — питається Івась.
Характерник тільки головою кивнув.
— Бач, — каже, — зараз тільки нас двоє на сій могилі, а за давньої пори тут люду було стільки, що всеньке поле чорніло шапками!
— Що ж вони тут робили? — питає Івась.
— На сій могилі козацтво приносило жертви Троянові…
— Як се?
— Після битви приводили сюди бранців і стинали їм голови. За тої пори вважалося великою честю потрапити під меч на Дажбожому пагорбі. Краще як тебе принесуть у жертву богові, аніж у рабство потрапити…
— А чому? — не втямив Івась.
— Бо тоді виходило, що ти не воїн, а чорті-що. Негодящий, аби тебе убили во ім'я господнє. То велика ганьба була…
Зітхнув Козуб та й надів шапку.
— На цьому місці все не так, як деінде: і трава тут росте вища та густіша, і дихається легше… А як сидів я тут, бувало, самотою, то такі дива мені ввижалися! Бачив я людей, що жили тут
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекельний звіздар», після закриття браузера.