BooksUkraine.com » Фентезі » Пекельний звіздар 📚 - Українською

Читати книгу - "Пекельний звіздар"

146
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Пекельний звіздар" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 53
Перейти на сторінку:

От купили вони сідло, гнуздечку й тороки та й подалися в січове городище.

— Оцеє твій кінь? — питається характерник, як вони зайшли до стайні. — Добрячий жеребець!

А гнідий як уздрів Івася, то крутитися почав у стійлі та плигати, та іржати, як несамовитий, — мало загороду не повалив.

— Та се сатана якийсь, а не кінь! — озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. — Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!

Витягнув шию жеребець і голову простягає до Івася.

— Та він чоловіка може вбити! — каже малий козак, одчиняючи стійло. — Ану стій, вовча потраво!

Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає Івася за руку.

— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!

Вивів Івась жеребця надвір, а там уже й сонце виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір'ї, й тепло було, наче влітку.

— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.

Заіржав гнідий і зіп'явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Івась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Козуб наспів на своєму вороному.

— Огонь, а не кінь! — каже Івасеві. — Се з дідового табуна?

Івась пхнув жеребця ногою і рушив крізь натовп.

— До нас по ції коні аж із Білої Церкви приїжджали! — каже характерникові. — Таких ніде на Вкраїні немає!

Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за крюком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п'ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи Козуба.

— Ловкий же з тебе комонник! — каже той Івасеві.

А Йвась показав на той берег.

— Що то воно пливе таке здоровецьке?

— Пором, — каже характерник. — Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, гаття!

Та й погнали обоє у степ. Стелилося перед ними Дике Поле, руде та вбоге, бо торішні трави полягли узимку, а нові ще не понаростали. Пахнуло пробудженою землею, прілими бур'янами і талою водою з низин та річок, що впадали в Дніпро. Гула й дудоніла земля під кінськими копитами, стугонів у вухах вітер, а коні гнали і гнали, одним плигом перескакуючи бакаї та потічки, що траплялися по дорозі. Ось уже й Микитин Ріг удалині сховався, далі й Дніпра не видко стало. Як доїхали до гострої могили, то характерник свого бахмата придержав і, завернувши о праву руч, поїхав понад болотом.

— А куди прямуємо? — питається Івась, насилу втримуючи гнідого, бо той вудила гризе і знай учвал зривається.

Козуб озирнувся й махнув рукою вдалеч.

— Ще верстов зо три… гайда!

Під кінськими копитами зачвакала багва. От перебрели вони річку, де коням аж попід пахви вода сягала, та й вихопилися на сушу.

Перед ними височіла могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній бовванів камінний стовп.

— Злазь, — каже Івасеві характерник.

Покинули вони коней унизу, а самі подалися на могилу.

Був то не стовп, а камінний маняк у три чоловіка заввиш. Видно було, що давно вже сюди ніхто не ходить, — росли кругом бур'яни та сіра груба мурава, й навіть сліду людського не знати було. Глянув Івась та й бачить: витесаний той стовп у кшталт бородатого діда з гривною на шиї. Руки його згорнуті на животі, а в них воловий ріг.

Зняв Козуб шапку й уклонився.

— Славен будь, Батьку Трояне!

— То се Дажбог? — питається Івась.

Характерник тільки головою кивнув.

— Бач, — каже, — зараз тільки нас двоє на сій могилі, а за давньої пори тут люду було стільки, що всеньке поле чорніло шапками!

— Що ж вони тут робили? — питає Івась.

— На сій могилі козацтво приносило жертви Троянові…

— Як се?

— Після битви приводили сюди бранців і стинали їм голови. За тої пори вважалося великою честю потрапити під меч на Дажбожому пагорбі. Краще як тебе принесуть у жертву богові, аніж у рабство потрапити…

— А чому? — не втямив Івась.

— Бо тоді виходило, що ти не воїн, а чорті-що. Негодящий, аби тебе убили во ім'я господнє. То велика ганьба була…

Зітхнув Козуб та й надів шапку.

— На цьому місці все не так, як деінде: і трава тут росте вища та густіша, і дихається легше… А як сидів я тут, бувало, самотою, то такі дива мені ввижалися! Бачив я людей, що жили тут

1 ... 21 22 23 ... 53
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекельний звіздар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пекельний звіздар"