Читати книгу - "Істина поруч"

Спокійно спостерігав, як Гілка взяла спочатку грізну трубку Рожевого, а потім і його мазера. Подумав, правда: «Нащо воно їй?» Але не відібрав. Хай бере, хіба вона де діне?

Коли стемніло, закохані зібралися йти.

— Я залишаюся з Гілкою, — сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вціліє, а там — загинемо усі. Ми продовжимо рід. Лишайся і ти в нами, відкинь свої фантазії і живи, як усі.

— Фантазії? — гірко усміхнувся Петро. — Ні, брат, це не вигадки — Земля, народ… Вони існують реально, і я мушу прагнути до них.

— Облиш. Хіба не бачиш, як тут добре?

— Ага, добре, добре… І дуже цікаво…

Яворовичу не хотілося навіть розмовляти, сидів розморений і байдужий до всього.

Ті двоє, не поспішаючи, вибралися з кабіни і зникли десь у темряві. Петро позіхнув, зручніше вмостився на своєму сидінні і невдовзі вже спав спокійним, глибоким сном.

Наступного дня Рожевий і Гілка навідались до Яворовича. Гілка знову почастувала його плодами спокою, і тепер вони здалися Петрові ще смачнішими.

Гілка, через свого нареченого, запропонувала піти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував — іти то йти. Щоб легше було ходити, навіть скафандра зняв — недбало кинув на сидіння і вибрався а кабіни. Ковзнув байдужим поглядом по білій кулі Великого Розпорядника і почовгав услід за Гілкою і Рожевим. Про небезпеку навіть не подумав.

Довгенько ішли вони, минаючи білі кулі, оточені жовтими їжакуватими кущами. Нарешті зупинилися над урвищем. Тут кінчалося оце високогірне плато, заселене білими кулями, а там. внизу, у срібному мареві розкинулася величезна країна, звідки й походять Головаті. Петро бачив білі стрічки річок, темні гаї, рівно прокреслені шляхи, що губилися на обрії серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самій атмосфері відчувається добробут, щедрість природи, якесь ідилічне щастя.

Внизу помітив довгу процесію, яка повільно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у білому, за ними вслід — у золотистому — такому, як Гілка. Все відбувалося так, як у німому фільмі: постаті рухалися беззвучно, ніби й не йшли, а пливли в густому мареві.

Гілка повела Петра і Рожевого понад урвищем далі, і процесія то зникала з очей, то з’являлася знову, але все ближче і ближче. Нарешті підійшли так близько, що можна було розрізнити окремі постаті. Це були жінки, і передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них — ну, точнісінько, як на Землі! Жінки в білому дуже нагадували йому земних жінок, важко було повірити, що це істоти з іншої планети.

Тільки підійшовши ще ближче і побачивши, що тіло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це — венерійки. Собою гарні, пропорційно складені, вони викликали симпатію. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, і це нагадало Петрові «Мадонну з дитям» Леонардо да Вінчі.

Рожевий торкнув Яворовича за плече і голосно заговорив:

— Цей обряд називається «Друге народження». Посадять дитя у квітку і будуть вирощувати мудреця!

— Не кричи так, незручно, — шепнув Петро.

— Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той діапазон! — загукав Рожевий ще дужче. — Ось і Гілка нічого не чує, вона думає, що ти німий.

Петро усміхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):

— Що ви робите? Нащо відбираєте в дитини дитинство? Фальшива у вас мудрість, коли в’ялить тіло!

«Еге, так легко критикувати, — подумав Яворович, — коли на різних частотах…»

Дорога, по якій ішла процесія, зиґзаґами підіймалася все вище і вище. Нарешті білі постаті венерійок зійшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гілчині подруги. «Рабині, — подумав Петро, — бранки. Бач, кожна щось несе». В їхніх великих очах тьмяніла покора.

— Хто вони? — спитав у Рожевого, і той підтвердив його здогад:

— Це тіні своїх владарок. Вони йдуть за ними скрізь, навіть за межу життя.

«Тіні…» Петро й справді побачив тіні — неясні, розпливчасті, але все-таки тіні! — і це була для нього велика новина. Певно, над цією країною хмарність тонша, не так розсіюється світло, як, наприклад, в Країні Щитів, і тіла відкидають легку тінь.

Тим часом Рожевий вів далі:

— І Гілка моя — теж тінь. Це їй владарка дозволила побути зі мною. І я тут зроблюся тінню, бо настає таке, що тінню бути краще.

Яворович усвідомлював, що це рабська психологія, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебність таких думок. Що ж, коли йому подобається бути «тінню» — нехай собі…

«Мадонна», як у думці назвав її Петро, зупинилася над урвищем і рвучко піднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона міцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутній мудрець, мабуть, більше не побачить.

Рожевий говорив так голосно, наче тут нікого й не було:

— Гілка мені сказала, що це поганий знак: на обличчі матері немає радості.

Петро придивився до обличчя «Мадонни», і йому здалося, що на ньому зблисли дрібні сльозинки, неначе ««роса на зеленому листі. «А певне ж, — подумав, — якій же матері буде радісно назавжди розлучатися з дитям?»

— Це велике для неї щастя, каже Гілка, що її первісток займе місце серед наймудріших! — гукає Рожевий Петрові, наче глухому. — А вона засмучена.

Петро дивиться на підняті руки матері, на дитину, що глипає оченятами в широкий світ, і йому самому робиться тоскно. Він відчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрізь однакове — на Землі і далеких планетах?

«Мадонна» знову пригорнула дитину і пішла, не оглядаючись, поміж колючих густих кущів оцього високогірного плато. Всі рушили слідом — і володарки, і їхні «тіні». Пішли й