Читати книгу - "Переможець отримає все"

знайомий, який просив називати себе Олександром Івановичем, запропонував сісти просто надворі — біля однієї з кафешок на лавці. Він полюбляв прості манери, а водночас був ввічливим та надто офіційним. Неподалік походжало двоє хлопців, яких це наче й не стосувалося, і які, проте, успішно вдавали його охоронців.

— Значить, Вікторе Васильовичу, — почав той, відкриваючи банку пива, — я запропонував вам обговорення однієї теми в неофіційній обстановці. Усе строго добровільно. Не сподобається вам — можете зупинити мене будь-якої миті, і розійдемося. Можете навіть зараз сказати мені «прощавайте» — і їдьте куди хочете. То як? Мені продовжувати?

Віктор лише знизав плечима.

— Приймемо це за згоду. — Він зібрався з думками і заговорив знову. — Отже, Вікторе Васильовичу, ми пропонуємо вам, ще раз наголошую — добровільно…

— А тиждень тому ті двоє, які машину потовкли, — це також у рамках добровільної пропозиції?

— Ну… — чоловік посміхнувся. — По-перше, машину вам компенсували, наскільки мені відомо. А по-друге, це був невеличкий театр. І митниця, до речі… Перевірка, так би мовити, ваших навичок керування машиною й витримки. Нам відомо, що це вам добре вдається, але треба було перевірити.

— Нормально, — погодився Віктор. — А перевіряльники не надто постраждали?

— Не переживайте, вони також не велосипедисти-аматори.

— Чого ж тоді їм не пропонуєте?

— Ну… — На його обличчі з'явилася якась така делікатна посмішка. — Хотілося б мати справу з асом, так би мовити.

— Я не ас.

— Ну, кращих поки що не знайшли. — Розвів руками «гладенький»

— Є спортсмени. Пошукайте там, мені далеко до них.

— Вікторе Васильовичу, ви забігаєте вперед, — у голосі вчувалося легке невдоволення. — Отже, слухайте, про що йдеться. У загальних рисах. Вам дають гроші. Обрану вами суму. Ви сідаєте в машину і їдете. А далі все залежатиме від вас. Якщо вас не зловлять і не заберуть бабло, то воно ваше.

Жаргонне слівце серед цієї дипломатичної мови та манер різонуло по вухах.

— Я не розумію, — відповів, подумавши, Віктор. — А вам що з цього?

— Вікторе Васильовичу, — з докором посміхнувся той, — ну хто ставить такі запитання? Ну, ви ж схожі на солідну людину…

— Я не розумію, — повторив Віктор, — за що ви мені збираєтеся платити гроші? Ви цього не сказали.

— Я ще раз повторюю. — На обличчі співрозмовника з'явився вираз великотерпіння. — Гроші вам дають просто так. Але їх спробують забрати. Якщо не зможуть — то вони ваші.

— А якщо я відразу зупинюся й віддам їх?

— Ну… річ у тому, що разом з ними у вас можуть забрати ще дещо… Як повернеться… — Обличчя Олександра Івановича при цьому світилося співчуттям.

— Життя — ви хочете сказати?

— Ой, Господи! Навіщо ж такими фразами кидатися? Так одразу — життя… Звісно, як не впишетеся у якийсь поворот, то все можливо. А якщо чоловік зо п’ять переїдете, коли тікатимете, — самі розумієте, що потім. Якщо, звісно, втекти не вдасться… Ну що я вам пояснюю — ви ж професіонал. От і думайте. Час поки що є. Мені казали, що вам там примарилося і що ви говорили, відмовляючись від нашого запрошення. Хто б там вас ліквідовував у разі відмови? Я навіть не вимагаю від вас негайної відповіді. Сідаєте зараз і їдете на всі чотири. І думайте. А надумаєте — скажете. А ось коли погодитеся, а ще як бабки візьмете, — тоді, я не приховую, — буде гаряче.

— Н-да… Я, взагалі-то, не маю бажання, — сказав Віктор. — Нащо воно мені здалося? А…

— Що? Питайте. Питайте нюанси, які цікавлять.

— Взагалі-то не цікавлять. Але…

Той вичікував.

— Просто цікаво — скільки ж ви пропонуєте?

— Скільки скажете.

— Як це?

— Отак це. Ви самі маєте вирішити, скільки треба мати в кишені, щоб варто було тікати щосили, ризикуючи життям.

— А якщо я попрошу так зо сто мільйонів?

Співрозмовник лише посміхнувся:

— А ви знаєте, як виглядають сто мільйонів? Зручно буде з цим багажем утікати? А раптом доведеться кинути машину й бігти? З чемоданом швидше зловлять. Оперуйте реаліями, а не фантазіями.

— А де гарантія, що після того, як я втечу, мене не візьмуть удома? Навіть ви самі…

— Вікторе Васильовичу… — той дивився тепер зовсім поблажливо, наче на дитину, — про яке «удома» може йтися? Якщо гроші лишаються вам — ви одразу зникаєте.

— Куди?

— З грошима можна зникнути куди й коли завгодно. Новий паспорт — і навічно у кращий світ. Ви ж Європу об’їхали! І хочете, щоб я вам такі прості речі тлумачив, наче дитині? Паспорт можете зробити заздалегідь, по знайдених власноруч каналах. Гроші на це, якщо не маєте, то отримаєте наперед. І все. Аби втекти. Сідаєте з новими документами у будь-якому місті й відсиджуєтеся, а потім рвете за бугор!

Жаргонних слів у його мові побільшало.

— Гаразд, — сказав Віктор, підводячись, — я подумаю. Але краще шукайте когось іншого.

Зустріч скінчилася. Але, запускаючи мотор щойно взятої «дев’ятки», Віктор не був аж надто впевненим у власній відмові, принаймні, сам для себе. У нього було чим займатися в житті й без усіляких божевільних авторалі. Існувала проблема, мета, головний біль… Словом, як не назви те, що було в нього, воно не давало змоги навіть думати про те, щоб розпорошуватися на якісь інші, тим паче ризиковані й непевні, справи. Але… Було одне маленьке «але»… Так, просто один аргумент на користь згоди. Лише один і не надто переконливий.

Будь-яку справу легше робити з грошима, ніж без них. Принцип залізний. Та чи поширюється він і на його справу? Ту, про яку завжди всі думки. Ні, він знав, що цю жінку на ім’я Зоряна не можна купити ні за які гроші. То зрозуміло.

І все-таки…

* * *

Це було схоже на засідку. Він сидів у машині, схованій