Читати книгу - "Очікування шторму"

— Обстановка в Туапсе? — спитав Уборевич.

— Здійснюється евакуація військ морським транспортом…

— У напрямі Криму?

— Так.

— Цього якраз не можна допустити.

— Нами організовано кілька диверсійних актів у порту. Ми маємо точні цифри про персональний склад і техніку. На більше тепер важко розраховувати.

— Треба брати Туапсе! — рішуче сказав Уборевич.

За вікнами сипав дощ із градом. І небо було темне, наче пізно ввечері. Гримів далекий перекатистий грім. Вітер стукав кватиркою, гойдав штору.

— Отримано голубограму Перепілки. Вкорінення здійснено. Туапсинський гарнізон частково передислокується в селище Лазаревське.

— Хто буде підтримувати з нею зв'язок?

— Кравець. Та людина, яку я послав урятувати колекцію.

— Колекція — це добре, — чомусь сумно сказав Уборевич.

Біля в'їзду в Макопсе, маленьке, злиденне сільце, над обривом приліпився будинок, споруджений із неструганих зазеленілих од вогкості дощок. Над входом був намальований вусатий джигіт у башлику і брудно світліло слово з п'яти літер: «Духан».

На здивування Кравця, у духані торгували. Апетитний запах смаженої баранини і пригорілої цибулі стояв навкруг будинку, наче туман на болоті. В незатишному, прокислому залі з низькою, обшитою струганим грабом стелею витягнулися, зяючи щілинами, два недбало збитих столи, довкола яких завмерли важкі табуретки.

Стойка вилискувала клейонкою, рожевою од вина. Барильця за спиною духанщика розпирало самозадоволення. Здавалося, воно перейшло до них від обличчя господаря — чоловіка огрядного, гладко поголеного, з червоними прожилками на щоках і шиї.

Троє черкесів їли бринзу, запиваючи її вином із вузькогорлих глиняних глечиків. За другим столом перед тарілкою з шашликом самотньо сиділа людина в офіцерському френчі без погонів. Вона жувала баранину з якоюсь рідкісною байдужістю, наче виконувала нудну, нелюбиму роботу.

Традиційною люб'язністю освітився погляд духанщика. Наче для обіймів, він підняв руки і вигукнув, розтягуючи слова:

— Вай! Вай! Проходь, дорогий! Шашлик на жаринах танцює…

— Спасибі, шановний! — ввічливо відповів Кравець. — Поїм із великим задоволенням.

— Їжа без вина — що весілля без музики! Дивися, дорогий, «Ізабелла», «Гурджіані».

На жаль, Кравець зовсім не розумівся на винах. Це, напевно, був недолік у його професійній підготовці. Пізніше, набувши досвіду, Каїров стане різнобічніше готувати своїх людей. Але тоді… Кравець тільки й міг сказати:

— Налий склянку, люб'язний.

— Якого? — плеснув у долоні духанщик.

— На свій смак.

Цокнув язиком духанщик від захоплення:

— Йди за стіл! Усе як у казці буде!

Зняв торбину із спини Кравець. Поклав на долівку біля табуретки. Чоловік в офіцерському френчі відірвав погляд од шампура з бараниною, глянув на Кравця. В його байдужих очах раптом прорізалася туга, несподівано і скупо, як сонячний промінь проривається крізь хмари похмурого осіннього дня.

Кравець сів на табуретку. І, зустрівшись із незнайомцем поглядом, про всяк випадок боязко сказав:

— Здрастуйте.

Незнайомець кивнув на знак привітання. Але не промовив ані слова. І погляд його став згасати, наче під попелом.

Духанщик поставив перед Кравцем димучий шашлик, приправлений молодою цибулею, карафку з вином, скляну, круглу.

— Гм! — збентежився Кравець. — Я просив склянку.

— Вай! Вай! — докірливо похитав головою духанщик. — Нащо склянка, коли є карафка!

Пальці духанщика, волохаті, короткі, заплили жиром. Побачивши їх, Кравець враз втратив апетит. Він квапливо сказав:

— Дякую, люб'язний. Дякую.

Вино було в міру кисле і холодне. Темно-червоне на колір, воно пахло осінню, духовитою і, звичайно ж, прив'яленою, мов опале листя.

Поснідавши, Кравець розрахувався з духанщиком. І продовжував подорожувати.

Як не важко йти бездоріжжям, але він вирішив обминати Сочинське шосе.

Було вже опівдні. Кравець ішов уздовж берега, та не по гальці, пропеченій сонцем, а віддалік, між кущів та низькорослих дерев, які похитувалися біля берега. Схоже, що осінні шторми рік у рік накривали їх, обламували верхівки. І деревам, щоб вижити, доводилося розростатися в ширину, обгороджуватися кущами ожини, шипшини. Стежки траплялися часто. Але вони були короткі, протоптані місцевими жителями для своїх потреб. І, як правило, вели від берега в гори.

Іноді Кравцеві доводилося обходити кущі, іноді продиратися крізь них. Так що він утрачав у швидкості. Але цей шлях здавався йому безпечнішим. Хоча… Якби він наскочив на пост або засідку білих, чим би все закінчилося? Все ж посеред відкритої дороги легше повірити в те, що ревнивий швець із Армавіра розшукує свою збіглу дружину…

Кравець намагався не думати про небезпеку. І це виходило у нього взагалі досить легко. Адже всі його думки були з Клавдією Іванівною.

У них не було часу поговорити щиро. Та він, по суті, і не знав, як можна розмовляти щиро з жінкою.

До стогону хвиль навколо приєднався просторий дзвінкий шум.

Кравець завмер. Він здогадався, що попереду довбуть землю. Кайлами, ломами.

Він ліг і обережно поплазував уперед. Грунт був колючий, щетинистий. Дряпав долоні, чіплявся за вилоги рукавів. Коротка, як черв'як, медянка визирнула з-за каменя, вильнула своїм червонувато-ліловим тілом. І сховалася у траві.

Кравець розсунув кущі.

Попереду, вздовж лощини, понад сотня солдатів, роздягнених до пояса, копали окопи. Вони розташувалися ланцюжком. І лінія оборони, що тягнулася від самого берега, вимальовувалася ясно.

Якийсь час він, повернувши, ішов назад. Потім перетнув шосе,