Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

– Ні, треба. Я зневажав твої жарти. А тепер вони врятували нам життя. Благаю твого прощення. Я забув лице свого батька.

– Ти не мусиш просити вибачення, і нічиє лице ти не забував, – наполягав Едді. – Проти своєї природи не попреш, Роланде.

Замислившись над цими словами, стрілець збагнув одну річ, водночас дивовижну й страшну: це ніколи не спадало йому на думку. Жоднісінького разу за все його життя. Про те, що він бранець ка, знав ще з дитинства. Але його природа… сама його природа…

– Дякую тобі, Едді. Я думаю…

Але Роланд не встиг висловити свою думку, бо Блейн Моно врізався в опори на кінцевій зупинці. Усіх чотирьох і Юка в Джейка на руках різко жбурнуло вперед до передньої частини вагона. Передня стіна прогнулася вперед, і Роланд вдарився об неї плечем. Удар був такий потужний, що не допомогла навіть м’яка оббивка (стіну теж вкривав килим, і на дотик під килимом була якась пружна підкладка). Гойднувшись, люстра з гуркотом упала на підлогу, обсипавши їх скляними підвісками. На щастя, Джейк устиг відкотитися вбік і звільнити місце для падіння. Піаніно-клавесин злетіло з подіуму, вдарилося об диван і з немилозвучним звуком брррранннн перевернулося сторч. Поїзд нахилило праворуч, і стрілець весь підібрався, готуючись накрити Джейка й Сюзанну своїм тілом, якщо піаніно впаде. Але воно залишилося стояти. Підлога вагона була трохи перекособочена, але нерухома.

Поїздка скінчилася.

Стрілець підвівся з підлоги. Він досі не відчував плеча, але рукою поворушити міг – добрий знак. Ліворуч від нього сидів Джейк і трохи ошаліло обтрушував з колін скляні рештки люстри. Праворуч Сюзанна стирала кров, що сочилася з порізу під лівим оком Едді.

– Гаразд, – сказав Роланд. – Хто поран…

І тут понад їхніми головами щось вибухнуло, глухо пхикнувши, нагадавши Роландові про великі бахкалки, які Катберт із Аланом заради забавки підпалювали й вкидали у водостоки або в нужники позаду буфету. А одного разу Катберт поцілив у таку бахкалку з рогатки. Та вже не для того, щоб подуріти. А задля…

Сюзанна скрикнула (швидше від несподіванки, ніж зі страху, збагнув стрілець), а потім його обличчя залило розсіяним світлом. Неймовірно приємним. А ще приємнішим був смак повітря, що линуло з запасного виходу, солодкого від пахощів дощу й вологої землі.

Щось дрібно, наче перетрушені кістки, процокотіло, і з отвору вгорі випала драбина зі сходинками, зробленими зі скручених сталевих дротів.

– Спочатку в тебе жбурляють люстрою, потім показують на двері, – сказав Едді. Він насилу зіп’явся на ноги й допоміг підвестися Сюзанні. – Гаразд, я завжди знаю, де межа гостинності. А тепер зробімо, як роблять бджілки: подзижчимо звідси.

– Я не проти, – Сюзанна знову потяглася до ранки в Едді на обличчі. Едді взяв її пальці, поцілував їх кінчики і попросив не турбуватися даремно.

– Джейку? – покликав стрілець. – Ти як, в порядку?

– Так, – сказав Джейк. – А ти, Юку?

– Юк!

– Мабуть, він у нормі, – зробив висновок Джейк. Підняв поранену руку і сумно на неї подивився.

– Знову болить? – спитав стрілець.

– Ага. Те, що робив Блейн, уже не діє. Але мені байдуже. Я радий, що лишився в живих.

– Так. Життя прекрасне. Як астин. У мене ще трохи лишилося.

– Тобто аспірин?

Роланд кивнув. Пігулка мала магічні властивості, але він ніколи не вмів правильно вимовити те слово з Джейкового світу, яке означало її назву.

– Дев’ять із десяти лікарів радять вживати «анацин», серденько, – сказала Сюзанна, а коли Джейк здивовано подивився на неї, пояснила: – Мабуть, у твій час ці ліки вже перестали випускати, так? Та байдуже. Ми дісталися кінцевої, сонечко, дісталися цілими і неушкодженими. Ось що насправді має значення. – Вона притягнула Джейка в свої обійми й вкрила його личко поцілунками: між очі, в кінчик носа, а що її переповнювали почуття, то цмокнула навіть в губи. Хлопчик розсміявся й густо зашарівся. – Тільки це має значення, це єдине в світі, що зараз важить.

– Невідкладну допомогу відкладаємо на потім, – сказав Едді, обійняв Джейка за плечі й підштовхнув до драбини. – Зможеш вилізти нагору, рука не завадить?

– Так. Але Юка підняти не зможу. Роланде, візьмеш його?

– Так, – Роланд підняв Юка й посадив за пазуху, як тоді, коли вони спускалися в підземний колодязь, йдучи по слідах Джейка й Ґешера. Шалапут тільки лупав на хлопчика з-за коміра своїми блискучими очима з золотистою облямівкою. – Давай нагору.

Джейк поліз драбиною. Роланд подався слідом, на такій близькій відстані, що Юк міг би обнюхати хлопчикові п’яти, якби витягнув свою довгу шию.

– Сьюз, тебе підсадити? – запропонував Едді.

– Ага, щоб ти мені всі сідниці обмацав? Обійдешся, білявий! – підморгнувши йому, вона заходилася видряпуватися драбиною сама, легко підтягуючись на сильних руках і використовуючи обрубки ніг для рівноваги. Вона пересувалася швидко, але не швидше за Едді: той простягнув руку й ущипнув за те місце, де щипати було так приємно.

– О, моя незайманість! – сміючись закричала Сюзанна й підкотила очі. Наступної миті вона була вже на даху. Залишився тільки Едді. Він стояв біля підніжжя драбини й роззирався довкіл вагона, який міг стати гробом для їхнього ка-тету. «Ти зробив це, малий, – сказав Генрі. – Змусив його стрибнути у вогонь. Я знав, що ти це можеш, знав. Пам’ятаєш, що я тоді сказав тим вилупкам на задньому дворі у Дальберга? Джиммі Поліо та іншим? І як вони реготали? Але ти впорався. Відправив його додому з довбаною тріщиною».

«Хай там як, а це допомогло, – подумав Едді і, не усвідомлюючи, що робить, торкнувся руків’я Роландового револьвера. – Цього разу ми знову вибралися сухими з води».

Він зробив два кроки драбиною й подивився униз. Баронський вагон виглядав неживим. Давно мертвим, якщо вже на те – просто ще один артефакт світу, що зрушив з місця.

– Адіос, Блейне, – попрощався Едді. – Бувай, напарнику.

І слідом за своїми друзями поліз у аварійний люк на дах вагона.

Стоячи на похиленому даху Блейна Моно, Джейк спрямував погляд на південний схід, куди пролягав Шлях Променя. Вітер хвилями здіймав його волосся (яке вже встигло відрости й тепер не мало зовсім нічого спільного з пайпер-зачіскою), відгортаючи його зі скронь і лоба. Від здивування хлопчикові очі округлилися.

Піднімаючись на дах, він не мав ані найменшого уявлення, що на них чекає. Можливо, менший за розміром і провінційніший Лад. Але те, що виднілося над деревами парку поблизу, перевершувало всі сподівання. То був зелений дорожній знак. На тлі сірого осіннього неба його колір здавався вражаючим, особливо в поєднанні з синім щитком, прикріпленим до нього: